Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

Ніла тихенько свиснула. Змійсихи підвели рогаті голови, їхні опуклі очі блідо світилися зеленим.

Не турбуючи себе спуском по східцях, Ніла стрибнула у воду з краю скелі. Красиво, без сплеску, пірнула у воду, виринула просто перед Тугою, ухопилася за повід:

– Годі хропти, стара! їдьмо!

Варан замружив очі і теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабані; Варан випірнув оглушений. Журба глянула скоса з презирством.

* * *

– Підожди, я зараз вогник запалю.

Варан почув швидкий стук кременя.

Нічого не було видно. Заплющені очі або розплющені – не мало значення. Темрява. Самоцвіти на лусці змійсих, смарагдові опуклі баньки, біле Нілине обличчя – у мороку все вмерло. Замість самоцвітів могло бути просто каміння, змійсихи могли бути сліпі, а Ніла могла бути потворною відьмою…

Варану стало страшно. Він уперше пожалів, що пішов за нею в надра гори, в лабіринт переходів. Хто вона така? Хто вона йому?

Зродився вогник. Із безвісті з'явились Нілине лице і долоня з довгою тоненькою свічкою, поверхня води, тіні рогатих голів на довгих шиях.

– Злякався?

– Дзуськи.

– Я тут була давніше… Тут сухих каменів нема. Праворуч відкритий тунель, там іноді хазяїн особливо хоробрих гостей водить, зі смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пірнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.

– А там? – Варан махнув рукою наліво.

– Там інший коридор, тунель, потім два гроти один за другим, потім розгалуження. Якщо ліворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там різні речі знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дірках, але з малюнком. Потім шматки корка… Потім із дерева така фігура, з двома головами. Принесла хазяїну, кажу, може, продати… А він каже: спали. А спалила іншу дровиняку, а фігуру сховала – вельми гарна. Потім тобі покажу.

– Це що, з двома головами гарна?

– Еге ж… Знаєш, у цих печерах скарби є. Точно є. Водою їх поволі вимиває… А є просто сховки. Горні в міжсезоння так їх лаштують, щоб у сезон, коли вода підніметься – не дістати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…

– А то князю більше нема де скарбницю зберігати.

– Не знаю… Шахраї, які в сезон промишляють, так просто гроші з Ікла не вивезуть – варта перевіряє. От вони й ховають. А потім, у міжсезоння, коли варта розлітається – вони приходять і виймають.

– А ти шукала?

– Ну звісно. Знайшла фігуру двоголову і ще один черевик на праву ногу з золотою набійкою. Він у шпарині застряг і тому не потонув. Із цієї набійки мені вдома перстеник викували…

Усе ще тримаючи свічку на долоні, вона торкнула ногою Тугу. Змійсиха, ледве видна в темряві, рушила уздовж печери – дві хвилі розкинулись, мов проділ на чорному волоссі. Журба без команди потягнулася вслід.

Ніла притримала змійсиху поряд із глибокою, порослою водоростями щілиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тілом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленів, узявся черепашками; кожна ланка була завбільшки з блюдо.

Ніла обернулась:

– Тут горище.

– Що?

– Так називається – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?

– А хто ланець повісив?

– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Він давно тут висить.

– Проіржавів?

– Сто літ висітиме – не проіржавіє… Боїшся, чи що?

Не чекаючи відповіді, Ніла затисла запалену свічку в зубах. Зісковзнула з сідла й ухопилася за нижню ланку. Підтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, під склепінням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тіні – наче не дівчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.

Змійсихи не стривожились. Туга витягла шию і прикрила очі; не ризиковано, подумав Варан. Зовсім не страшно.

Згори падали краплі. Знову стало темно – Ніла зникла за навислим черевом скелі, і тільки мерхлі відблиски свідчили, що свічка в її зубах іще горить. Діждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний і липкий. Гостра мушля враз подряпала мізинця.

– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!

Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на камені, сів на п'яти, витер руки об мокрі штани. Озирнувся.

Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зріст стати не можна. Камені несподівано гладенькі, вочевидь кимось колись обтесані. Дивний запах – не вогкості, не водоростей, а начеб деревної смоли. Приємний.

На стелі, теж гладкій, малюнки кіптявою. Не зрозуміло, чи то дитина бавилася, чи то таємні знаки.

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!