Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

– Гей, – гукнув вартівник од дверей. – Хлопче! Іди…

І Варан пішов.

Урядник сидів за низьким столом, клишоногим – але, безсумнівно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очі його запалились і недобре блищали. Свічки в ставниках згоріли більш як наполовину.

– Грабіж? – спитав утомлено.

Варан мовчав.

– Імення? – сказав урядник, дратуючись.

– Варан…

Урядник побіжно проглянув розкладені на столі мушлі. Вибрав одну; надів окуляри – не темні, як у піддонців, а зі світлими скляними лінзами. Зморщився, розбираючи чужі, напевно, записи.

– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому. – Ні, це Шуузна-що таке!

І повернувся до вартового на дверях, та ще й так різко, що ледь не скинув на підлогу ставник:

– Поклич Слимака, хутко!

– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартівник.

– Підніми його! – підняв голос урядник. – Що він думає – з цією справою можна зволікати до світанку?!

До світанку, подумав Варан, і в нього ослабли коліна.

* * *

«Цим доводжу до його світлості Князя Круглоіклівського, що п'ятдесят другого дня сезону триста п'ятнадцятого від возведения Імперії нешляхетний горні Тирк, що належить до цеху ювелірів острова Кругле Ікло, дістав сто реалів однією купюрою як сплату за намисто на п'ять синіх і п'ять білих камінців, причому платіж цей здійснив такий собі піддонець, громадянин того самого Круглого Ікла. Годину й п'ятнадцять хвилин по складанні угоди ювелір, наміряючись здійснити певні дрібні виплати, приніс купюру для обміну до Грошового Будинку. Службовець Будинку, нешляхетний горні Ребрик, з огляду на великий досвід, почувши недобре, поспішив пред'явити купюру на перевірку панові Імператорському магу Круглоіклівському. Пан Імператорський маг письмово засвідчив, що купюра на сто реалів – фальшива, виготовлена з досконалою майстерністю і на просте око достоту повторює справжню, а отже, становить загрозу для всіх чесних крамарів Круглого Ікла і підточує благоденство Імперії, про що він, пан Імператорський маг, поспішив повідомити особисто Імператорського головного скарбника. Піднята за тривогою, розшукова служба вашої світлості здійснила розслідування й швидко з'ясувала ім'я молодого піддонця, що купив намисто. Виявилось, що певний час до того його затримувано в справі про грабежі, але за поручительством батька й громади звільнено. З огляду на особливу важливість справи прошу вашу світлість узятися до особистої участі в ній.

З найвищим шануванням – суддя і розслідувач Верон-Біломідій (Слимак)».

* * *

– Я звелю покликати ката, – урядник потер долоні, – і тоді ти заговориш інакше, щеня! Хто дав тобі гроші?

– Я знайшов їх у морі, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу відвідувачів… на змійсах…

– Кого ти куди водиш, ми знаємо! Хто дав тобі гроші? Ти маєш останній шанс уникнути диби. Хто?

– У мене є свідок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крізь сухе горло. – Молода… пані, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пірнув…

– Монету на сто реалів?

– Ні… Монету на третину реала… я пірнув і побачив, що гроші пливуть…

Урядник жовчно розсміявся:

– Гроші пливуть, ти тільки поглянь на нього! Годі, мені набридло це слухати, Васку, біжи по Шкуродера…

– Там є скарби, – уперто вів далі Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…

– Ага, чужий потайник! І ти нікому не показав, нікого ні про що не спитав, побіг купувати брязкальце?

– Так. – Варан відчував, що тоне, що поверхня води зникає, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотів… намисто. Я хотів його подарувати нареченій. У мене є наречена…

– Як звати молоду пані? – спитав чоловік, що сидів у кутку за простим камінним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов гроші?

Варан наморщив лоба:

– Я… не знаю. Хазяїн, спитайте в хазяїна, він знає… він допоможе її знайти…

– Ми марнуємо час, Слимаче, – пробурмотів урядник, прикриваючи долонею запалені, блискучі, мов у пропасниці, очі.

Той, кого називали Слимаком, знизав плечима. Тяжко піднявся, вийшов у темний склепистий коридор; у глибині коридора мигтіли блідо-блакитні вогники. Варану згадались камінці на оксамиті – п'ять білих, п'ять синіх…

За спиною рипнули двері. Варан обернувся; позаду, дуже близько, стояв старий із таким довгим волоссям, що воно сягало йому до плечей. Варан зроду не бачив, щоб чоловіки мали таке нескінченне волосся. Шкуродер, здригнувся Варан. У ту ж мить вартівники виструнчились, а урядник похапцем встав із-за дерев'яного столу:

– Ваша світлосте…

Довговолосий махнув рукою. Пройшов по залі широке коло, зупинився, помахав під носом в урядника знайомою сяйливою папірчинкою:

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!