Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

– До Шуу в дупу, – лайнувся Варан.

Маг скинув униз вільний кінець мотузки:

– Ну, я пішов…

Варан знайшов у собі сили кивнути.

Маг легко ковзнув униз – Варан до кінця не вірив, що він зважиться це зробити. Ось зникла його голова, от пішла з очей подряпана рука з перснем на вказівному пальці. Варан подолав запаморочення й перебрався ближче до того місця, звідки його могутність почав спускатись.

Десь там, унизу, магом грав вітер. Вірьовка терлась об камінь, чудова товста вірьовка. Скоро волокна почнуть уриватись одне по одному, мотузка закошлатиться, мов потворна квітка. А потім порветься. Варан проковтнув слину.

Чи знає князь про їхню експедицію? Звісно, знає. Його могутність цілком міг би прихопити сюди з десяток вартових… і відправити на пошуки одного з них. Але волів спускатися сам…

Сонячні плями повзли по камінню, і від них сутінь ставала чомусь темнішою. Варан відсунувся, ховаючи лице від пекучого пальця, що пробився крізь шпару в скелі. Можливо, маг досі підозрює його. А може, всю експедицію вигадано для того тільки, щоб він, Варан, якимось чином себе виказав…

Він укріпився на карнизі так надійно, як тільки міг, і зазирнув у розколину.

Мотузка, така груба зблизька, в міру віддалення все тоншала, і на павутинному її кінці мотилялася людинка – дуже легка. Вітер крутив нею, як заманеться, а людинка якщо й піднімалася вгору, то дуже повільно і мляво.

Можливо, його магія йому допоможе, подумав Варан. Я багато чого не встигнув спитати… Про ліси, про дороги, про підпілля, де сидять маги з хвостами… І що в них було з Нілою того разу. Ні, я знаю, що нічого не було… Але нехай скаже сам. Нехай здивується. Хай розсміється мені в обличчя, і я зрозумію-таки, що дурень…

Він сів на карниз, сперся ногами в камінь, узявся за вірьовку й став тягти щосили.

* * *

– Там гола стіна, – сказав Подорожник.

Він ледве дихав. Він явно не вмів літати; ба більше, спускаючись по мотузці, він переоцінив свої сили.

– І там такий вітер…

– Нам дуже важливо знайти цей тайник? – обережно спитав Варан.

– Мені дуже важливо знайти цей тайник, – сказав Подорожник, не дивлячись на нього. – Цілком можливо, що коли я не знайду…

Він замовкнув.

– Імператорські маги можуть чогось боятись? – спитав Варан пошепки.

Подорожник поморщився й кивнув:

– Не відповім за всіх Імператорських магів…

Вив вітер. Висохлі водорості гойдались, скидаючись іноді на бороду старости Карпа, іноді на волосся мертвої жінки, яку торік море викинуло на батьківський город. В обличчя Варан не дивився, але волосся – запам’ятав…

– Може, нам пошукати якось інакше? – спитав він тихо. – Тут стільки печер… Іноді дуже маленьких… Розлами, колодязі… Спробуймо знайти вхід?

Подорожник подумав.

– Море змило людський запах, – сказав він кінець кінцем. – Якби це була просто печера… Навіть за місяці… роки… запах зберігається. Особливо запах того, хто залишає потайник. Він хвилюється, боїться викриття… Він збуджений… Я б почув.

– То це правда, що ти можеш вийти на балкон, понюхати вітер над поселенням і дізнатися всі помисли?

– Не всі… Тільки найсильніші. Страх, ненависть… любов.

Варан роздивлявся його лице – тепер дуже втомлене й немолоде. Сірі очі запали так, що неможливо було зрозуміти їхнього виразу. Губи засмагли.

– Чим я пахну? – тихо спитав Варан.

Маг поглянув на нього. Хмикнув:

– Цікавістю. Дуже мало – страхом… Але цікавістю – найбільше.

– Можна спитати?

– Спробуй.

– Скільки тобі років?

Подорожник похитав головою:

– Як тобі сказати… Залежить од відліку. Спитай мене згодом якось…

Темна тінь на секунду погасила сонячну пляму. Потім наступну, потім – далі; ззовні навколо острова кружляла велика птаха. Крилама.

– Нас шукають, – сказав Варан.

Маг усміхнувся:

– Нехай… Послухаймо тебе й просто почнімо зазирати у всі діри. Може, пощастить.

Варан швидко на нього поглянув:

– Ти ж не думаєш, що я знаю, де тайник?

– Було б простіше, якби ти знав, – пробурмотів Подорожник.

Сонце стояло на вечірнім прузі.

Вони перестрибували з каменя на камінь, усе ризикуючи впасти донизу, в безодню. Варан не раз прикидав – скільки часу триватиме вільний політ до піддоння? Устигнеш згадати якщо не все життя, то принаймні найприкріші його моменти…

Вони знаходили в скелі провалини без світла, без дна, і маг кидав у них камінці. Камінці горіли полум’ям проти всіх законів природи, і падали, осяваючи слизькі стіни, розлами й щілини, і часто загасали, не діставшись до дна. Одного разу в розколині знайшовся труп великого морського звіра – Варан так і не зрозумів якого.

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!