Слава ЗСУ!

Наближався вечір.

– Наші пластуни не відлетять?

– Вони навчені ждати до останку. Був такий випадок – хазяїн забув пластуна на скелі, і той здох з голоду – чекаючи…

– Ти смієшся, – Варан невпевнено всміхнувся.

– Сміюсь, – маг зітхнув. – Пластуни ждатимуть до смерку, навзаході повернуться до годівничок, і для начальника птахівні це буде за сигнал тривоги…

– Я не боюсь.

– Я знаю. Я теж не боюсь. Я просто втомився… До речі, як тобі дихається?

– Погано.

– Розумію… Скоро повернешся у своє піддоння. Будеш вирощувати репс, накручувати пружину ґвинта… Ти дивний персонаж. Піддонець, що поєднує верхній та нижній світи… Провідник…

Варан занепокоєно позирнув на Подорожника: йому здалось, що маг марить.

– Нічого, – Подорожник провів долонею по обличчю. – Нічого… У цю діру ми вже зазирали – бачиш, я її позначив… Спробуємо взяти лівіше. На той камінь можна якось залізти?…

* * *

До заходу сонця залишалось півгодини, коли сяйливий камінець освітив унизу подобу східців.

Ні Варан, ані маг не видали ні звука. Тільки перезирнулись.

– Треба спускатися, – сказав Подорожник.

– Нехай я, – сказав Варан.

Маг довго його роздивлявся.

– Я міцніший, – сказав Варан, виправдуючись за зухвалість.

– Нехай, – погодився маг.

Закріпили мотузку.

– Я спробую тобі світити, – пообіцяв маг.

– Еге ж…

Темрява нервувала, але не лякала. Спускаючись, Варан упирався ногами в камінну стіну. Зверху летіли, кружляючи, сяйні іскри – здавалось, уся печера світиться, як тепле море.

– Тут сходи, – сказав Варан, досягнувши дна. – І ти?

– Іди, – голос мага прозвучав незвично низько, відлуння повторило його сто разів, перекинувши від стіни до стіни. – Тільки. Нічого. Не чіпай. Просто. Подивись.

– Авжеж…

Згори полетів, кружляючи, мов метелик, віхтик запалених водоростей. Суха трава горіла, але не згоряла. Коли віхтик спустився на дно, в печері посвітлішало настільки, що Варан зміг роздивитись нижні приступки кам’яних сходів і вузький хід біля її підніжжя.

– Я пішов, – сказав він про всяк випадок.

Жмутик водоростей покотився за ним по землі, мовби підохочуваний вітром. Варан зупинився – вогняна куля спинилася також.

– Добре, – похвалив Варан.

Хід був вузький – такий, що навіть худорлявому Варану довелось би протискатись боком. Інша річ, що протискатись Варан не намірявся – обережно просунув голову.

Вогняна куля виявилася сміливішою. Поминувши поріг, покотилася вперед вузьким коридором. Де-не-де на підлозі ще не висохли калюжі. У дальнім кутку лежала набухла рибина.

– Ого, – сказав Варан.

Куля зупинилася перед кам’яною скринею з розколотим віком. Тріщина світилась райдужним світлом; на великому залізному замку було великими літерами написано: «Маленька, майстер Сосн на славу Імператору». А ще нижче, маленькими літерами: «Ти мрець».

Варан стояв, не в змозі відвести очей.

Вогняна куля вибухнула, розкидаючи курні смердючі стеблини; за мить до вибуху Варан устиг побачити, як маленькі літери стікають із замка залізним швидким черв’ячком.

Не бачачи нічого, крім червоних прожилок на власних повіках, Варан кинувся назад. Імператор боронив його – він не послизнувся й не спіткнувся на східцях; він одразу знайшов мотузку, учепився в неї, і мотузка з несподіваною силою потягла його вгору.

Не ставало повітря. Потемніло в очах, і нова темрява була набагато густіша від звичного мороку підземелля.

Руки перестали слухатися. Тонка долоня вхопила його за зап’ясток…

Варан упевнено потяг рятівника донизу.

Він побачив, як маг Подорожник перекидається через край колодязя. Як уривається вірьовка. Як на тлі світлого отвору падають ноги в черевиках із риб’ячої шкіри…

«Ти мрець», – сказав хтось.

Падіння вповільнилось. Тепер Варана знов тягли нагору.

Світло отвору було дедалі ближче. Варан побачив над собою біле обличчя з дрібненькими, глибоко запалими очима.

Наступним посмиком його перекинуло через край; він ледве не зіслизнув у сусідню розколину. Чіпляючись руками й ногами, затримав падіння. Закляк.

Стогнав вітер. А більше не було ні звуку.

* * *

– Ти брехав мені. Ти вмієш літати.

Вони сиділи на камінному карнизі. Пластуни, як і було раніше сказано, втекли, ледве діждавши заходу сонця. Спасибі вірним птахам – позначили місце, залишивши на карнизі дві їдко смердючі кучки. Варан сів поряд без ніякої гидливості, але маг не заспокоївся, поки не знайшов спосіб скинути пластуняче вітаннячко в безодню.

Тепер вони сиділи в мороку, що з кожною хвилиною ставав густіший і виразніший. Нагріте сонцем каміння віддавало тепло.