Слава ЗСУ!

– Не мели дурниць, – мляво огризнувся маг. – Я можу протриматись у повітрі кілька секунд… ну, хвилину… в крайньому разі. Чесно кажучи, ніколи не здибував магів, які літали б самі, без допомоги птахів чи замовлених предметів…

Подорожник нахилився й плюнув униз, у безодню. Плювок засвітився невиразним неприємним світлом. До ночі вітер стихнув, і мерехтлива іскра падала майже прямовисно, поки не згасла десь у хмарах.

– У роті пересохло, – поскаржився Подорожник.

– Я б поплював, – сказав Варан. – Але в мене так не вийде…

– Начальник птахівні сам нічого робити не візьметься – побіжить до князя. Той або прийме його, або звелить підождати до ранку… А якщо прийме – утратить півгодини на напад показного гніву… За гнівом так зручно ховати паніку…

– Чого йому боятись?

Подорожник почесав кінчик носа:

– У нас складні стосунки з князем Круглоіклівським… Але за життя моє він відповідає головою.

– Перед ким?

Подорожник здивовано на нього покосився. Варан припнув язика. Маг знову нахилився над тріщиною й виплюнув умовний сигнал.

У глибині розламу щось шелестіло й потріскувало. Виникли в темряві чиїсь світні очі. Мигнули, погасли. Знову тиша. Шерех піску, що осипається…

– Завтра повернуся з вартою, – пробурмотів Подорожник. – Ти кажеш, там тріщина у віку?

– Ще й яка. І через дірку в скрині просвічують гроші.

– І хто б це міг бути, – пробурмотів маг зовсім тихо, собі під ніс. – Скажи мені назву чогось кислого.

– Перекислий репс.

– Не знаю, не їв…

– Оцет.

– О-о! – маг знову сплюнув. Цього разу плювок світився яскравіше, ніж зазвичай.

– У тебе води зовсім не лишилось, – сказав Варан.

Маг потрусив порожньою флягою.

– Ні, всередині, – сказав Варан. – А може…

– Це ідея, – сказав маг.

Пошаруділо на карнизі. У темряві Варан зовсім загубив мага з очей; аж раптом униз полетів, мінячись блакитним і зеленим пломенем, струмінь рідкого вогню.

– Ого, – тільки й промовив Варан.

Струмінь швидко висох.

– Твоя правда, води не лишилося, – сумовито сказав маг. – Ні всередині, ані зовні… І вони зовсім не хапаються мене шукати.

Варана трохи образило, що він сказав «мене», а не «нас». Хоча, з іншого боку, це було правдою – на пошуки Варана тут, наверху, навряд чи знайдуться охітники.

– Але вони ж не можуть зовсім про нас забути, – сказав Варан.

Можливо, маг кивнув. Варан уже не бачив нічого навколо – тільки зелені оченята-бісеринки знову спалахнули в дальньому розламі, переметнулись ближче, мигнули й знову щезли.

– Це люти, – сказав маг. – Душі злочинців.

– Що?!

– Насправді це просто звірі… Хоча й дивні. Наприклад, вони простісінько жеруть одне одного. Живуть сімейкою – самець, самиця і дитинчата. Потім раптом самиця знагла з’їдає потомство й подружжя… Або самець. А буває, підросле дитинча з’їдає батька й матір, братів і сестер.

– Жах, – пробурмотів Варан.

– Тому вони не плодяться. Але поза тим їх не меншає… Кажуть, злочинців на землі завжди однакова кількість. Якщо одного повісять – аж ось другий вродиться. На Болотяному Краї вважається поганою прикметою, коли немовля народилося в один день зі стратою. Такого, як підросте, намагаються витурити куди подалі… А на Розсипу злочинців узагалі не страчують.

– А як із ними чинять?

– Саджають у тюрму на все життя…

Варан поїжився:

– Ще стерегти їх…

– А їх не треба стерегти. Там тюрма велика, ціле місто під землею… А вхід один. І до цього входу вже сто років як приріс великий гачкар.

– Хто?

– Така тварюка… На кшталт черв’яка. Спереду дірка, ззаду дірка, з боків кістяні гачки – здобич хапати, повзати, знову-таки… Він швидко повзає – по землі, по камінню, однаковісінько… І от поки він вільно гуляє, нічого особливого – ну, хижак… Ну, овець краде… А коли чомусь застрягає в землі… Це рідко, але буває… Тоді з голодухи пускає коріння з гачків. Укоріняється, і вже не зрушити…

Варан нервово ковтнув слину:

– Ти сам… бачив?!

– Ось цими очима, – серйозно відгукнувся маг. – Так от. На вході до тюрми в них приріс гачкар. Харчується водою, земляними соками… Тобто вже начеб і не хижак, а рослина. Але рот залишився, і порожнина всередині, і дірка ззаду. Так от злочинця, якого засуджено, дають йому заковтнути. Це гидко, але не боляче. Він проходить тварюку наскрізь і виходить іззаду… неушкоджений. А назад – ніяк. Їжа в гачкаря тільки в одному напрямку рухається…

– Шуу, – ледь чутно прошепотів Варан.

– А ти думав… Світ багатий на дива, і не всі з них гарненькі.

Вогненні оченятка мигтіли тепер у них над головами. Очевидно, лют, або хто це був, легко рухався по прямовисному камінню.