Слава ЗСУ!

– Він на нас згори не кинеться?

– Ні… Ніколи.

– А ти міг би його прогнати?

Подорожник ляснув пальцями. Оченята зникли.

– Ти, мабуть, дуже могутній, – сказав Варан, помовчавши.

Подорожник нічого не відповів.

– Я чув, – обережно почав Варан, – що магами народжуються… Тобто я хотів сказати, що з народження… ну…

– Колись давно, – утомлено сказав Подорожник, – я розповідав тобі історію… намагався розповісти. Про Пічника – майстра вогнищ. Бродягу, який ніколи не ночує двічі під одним дахом.

– Так, – невпевнено сказав Варан. І подумав: якщо на материку дороги такі довгі, як прожилки на деревних стовбурах… можна дозволити собі таку розкіш – бути бродягою.

– Він не має імені. Ні батьківщини. Нікого. Він ходить від оселі до оселі, від селища до селища… У житлі, де він запалить вогнище, завжди – поки стоять стіни – буде злагода й усілякі гаразди. Хоч двісті років… Я бачив такі оселі. Халупи, ледве стоять… а їх підмальовують, латають, ладнають підпірки, хоч давно могли б поставити новий будинок.

– І в них насправді мир і спокій? – недовірливо спитав Варан.

– Уяви собі…

– А що йому заважає – розпалити вогнище в усіх оселях по черзі?

Маг тихенько хмикнув:

– Він ніколи не дослухається ні до чиїх порад. Ніхто не знає, як він шукає місце для ночівлі… Якби він вибирав мешкання, де живуть порядні, роботящі, і так далі, і таке інше… Чи, навпаки, нещасні, ті, що прагнуть утіхи… Але ні. Він може постукати в будь-які двері, таки в будь-які…

– А якщо його проженуть? – жадібно спитав Варан. – Він покарає, мабуть, блискавку напустить, чи ще щось…

– Яку блискавку, отямся, – маг засміявся. – Тим, хто його прожене, нічого не буде. Ні доброго, ні поганого. Нічого… До речі, його й наганяють доволі часто. Тому що в якийсь час, коли чутки про нього були особливо гучними… розплодилось Шуузнає-скільки бродяг, які просились на нічліг і з таємничим виглядом розпалювали вогнище. Самозванці. Це всім набридло, ну й…

Подорожник замовк.

– Чому ж у нього немає ознаки, – сказав Варан. – Якої-небудь мітки, за якою його можна було б відрізнити…

– Ага-ага, – гмикнув Подорожник. – Зірки на лобі, так?

– Може, й зірки, – пробурмотів уражений Варан. І спохватився: – То це легенда – чи все-таки правда? Якщо ти бачив ті щасливі оселі…

– Я багато чого бачив, – Подорожник зітхнув. – Може, ті люди… дістали своє щастя якось інакше. А може, і не було щастя. Може, вони хотіли здивувати сусідів… І придумали собі казку… Що ще в нас є кислого?

– Кисляк із кричайчиного молока.

– Не пив… Якою ви, одначе, гидотою харчуєтеся там у себе в піддонні… Гаразд. Знов оцет. Оцет, еге?

Минула довга хвилина, перш ніж униз полетів тьмяний, ледь помітний вогник.

– Усе, – видихнув Подорожник. – Думаю, треба поспати.

– Еге ж, – буркнув Варан. – І прокинутись на півдорозі в піддоння.

Маг засміявся:

– Ну, приклеймося до скелі… Є спосіб…

– Я не хочу спати, – признався Варан. – Я хочу пити.

– Я теж, – серйозно відповів маг.

– Ти не міг би начарувати води?

– Зараз? Ні.

Помовчали.

– Найголовнішого я тобі не сказав, звісно, – тихо промовив Подорожник. – У домі, де він своїми руками змурує піч… там народиться маг.

– Ти хочеш сказати, – подумавши, пробурмотів Варан, – що в інших місцях маги не народжуються? Ні в палацах, ні…

– Тільки якщо він змурує пічку. Чи в палаці… чи в хаті…

– А ти…

– І я. Усі. Тому їх так мало. Нас.

– Значить, серед піддонців бувають маги?!

Подорожник засміявся:

– Там, де він ходить, не буває піддонців і горні. Там земля проста й пласка, мов стіл… і немає моря.

– Так, ти казав. Озера, річки…

– Дороги…

– І дерева до неба.

– Так. Якщо пощастить потрапити в справжній ліс…

– Я хочу туди! – вирвалось у Варана.

– Тобі пізно, – серйозно завважив Подорожник. – Ти вже ж народився…

Посміялися разом. Варан урвав сміх: йому здалось, що з-за найближчого каменя хтось дивиться.

– Цей… той, що сидів на замку…

– Сторожок?

– «Ти мрець», – Варан здригнувся, згадавши текучі літери на замку.

– Кепсько, – маг зітхнув. – Той, хто залишив тайник, був серйозною людиною… Або є. Навряд чи він згинув… не такий майстер, щоб згинути ні сіло ні впало… Хоча бувають несподіванки… ось, каменем гупнуло по віку. Чесно кажучи, Варане, якби скриня була ціла, і сторожок діяв на повну силу…

– І що б воно зі мною зробило? – спитав Варан із хворобливою цікавістю.

– Нічого особливого. Смертельний переляк… Трупи шукачів скарбів, що вмерли від розриву серця, справляють невитравне враження на тих, хто йде слідом. У них, знаєш, такі обличчя… гм. Сторожок може сто років як протухнути, а скарби лежать собі, вилежуються…