Слава ЗСУ!

– Я ж сам зголосився, – сказав Варан по довгій паузі. У голосі мага йому вчулись муки каяття.

– Сумлінні ви там, у піддонні, – хмикнув маг. – Заради порядку маю відзначити, що відправити спершу тебе – грамотне рішення. Адже зрозуміло, що схованку ушкоджено… а значить, і сторожок підранено.

У глибині гори щось гучно луснуло. Посипалося. Стихло.

– Чого мовчиш?

– А так, – глухо сказав Варан.

– А ось не треба звикати до мене, – сказав Подорожник іншим, холодним і відчуженим голосом. – Товариша знайшов…

Із щілин дихнуло слабким, несподівано теплим вітром. На віддалі крикнула пташка, ще й ще. Маг Лереаларуун урочисто підняв руку з перснем. Червоний промінь ковзнув униз, блимнув, згас – і запалав знову, вказуючи вартівникам дорогу до зниклих.

* * *

– Хто такий будеш?

Сріблистий панцир палав під сонцем так, що прокоптілі скельця окулярів не рятували.

– Піддонець.

– Чому не в піддонні?

– Ґвинтовий… сушник вожу. Воду.

– Чому тиняєшся без діла?

Вартівникам було нудно. Їх залишилося всього декілька на спорожнілому острові. Імператорська гвардія відійшла, доручивши невдахам охороняти голе каміння, де з розваг приступні тільки карти й ще кілька затяганих хвойд.

Варан набрався нахабства:

– Викликаний за особистим розпорядженням князя. Виконую завдання його могутності Імператорського мага…

– Чого?!

– Хочете – перевіряйте, – з легким серцем запропонував Варан.

Вартівники розважливо зміркували, що береженого Імператор береже. Для звичаю хотіли дати Варану стусана, але той звикло відхилився.

Спорожніле Кругле Ікло лякало його. Лисе, висхле, миршаве, несподівано маленьке; піднімись на гірку – окинеш оком увесь острів од берега до берега. Біле каміння, рідкі острівки потрісканої землі, пекуче небо, крижаний вітер… Там, де раніше розміщувались цілі квартали літніх помешкань, тепер гладко й голо, та іржавіють забиті в щілини кілочки наметів. Варан спробував відшукати місце, де була батьківська харчівня, але не знайшов.

Кам’яні будинки горні стояли в центрі острова – спина до спини, мов жменька бійців, готових боронитись до останку. Княжий палац, у сезон купався в заростях ктотусів і шиполисту, виявився не таким уже й великим і не таким величним, як про те заведено було казати. Зате вежа не змінилась анітрохи – помешканню мага було байдуже про сезон і міжсезоння, воно все так само дивилось у небо, і на дах його саме спускалася осяйно-біла, до болю в очах, і дуже велика крилама.

Варан опустив очі й часто закліпав. Піддонцю не випадає так довго дивитись на небо, хоч три пари окулярів надінь. І чи йому не однаково, хто і з чим провідав сьогодні Імператорського мага? Хоча крилама точно не княжа. Тутешню пташню він бачив: чотири пташки поменше, для патрулювання, і одна велика для посланців, але в тієї великої порода попсована – крила з чорним маховим пір’ям…

Значить, до мага прибув гість зі столиці. І мова піде, певніше, про скриню з підробленими грішми…

Варана трохи морозило – він не спав ніч і, що найгірше, з учорашнього дня нічого не їв. На світанку його відвели на причал; тут працювали деякі знайомі піддонці – ворушили розкладену під сонцем морську траву, згрібали сушник, лагодили причальні дошки. Від них Варан дізнався, що батько на ґвинті був тут учора ввечері, розпитував про сина, навіть ходив до старости причалу, але нічого не дізнався й нічого не домігся. Обіцяв піднятись другого дня пополудні.

– Він ґвинт недокручує, – з осудом сказав молодий робітник, імені якого Варан не пам’ятав. – Ледве чіпляється, з останніх сил… Причальники кажуть – нема доброго накруту, квапиться занадто. Отак він колись налигнеться, і нам причал зламає і машину до Шуу розіб’є, от згадаєте мої слова…

Невдовзі по тому ледве не сталася бійка. Робітник щиро не розумів, що він такого сказав; Варана відтягли, опритомнили грубими словами й веліли сидіти тихо, поки не підніметься ґвинт. Поїсти не припросили – слава Імператору, на пристані знайшлася бочка з водою й кварта на ланцюгу…

Варан, якому давно набридла пристань з її лабіринтом смердючих нір, тісними коморами й бундючними причальниками, не став дожидати ґвинта. Однаково батько піднімається не «пополудні», а найраніше ввечері: навіть при половинному накруті пружину так швидко не запустити… Варан ретельно поновив шар кіптяви на своїх окулярах і рушив у світ горні, під сонце.

Кам’яна дорога піднімалась на пагорб і пірнала вниз, ховаючись із ока. Здавалось, вона іде просто за небокрай. Варан наполовину опустив повіки; приємно було уявляти, що мандруєш. Що можна йти і йти, від сходу до заходу сонця, і радіти з того, що дорозі нема краю…