Слава ЗСУ!

Він пройшов сотню кроків. Зупинився на пагорбі. Тепер перед ним простерся край світу – пелена хмар унизу. Дорога спускалась униз і вривалася там, де над самою прірвою хитався і курів загашений сигнальний ліхтар.

А може, стрибнути, подумав Варан ні сіло ні впало. Відштовхнутися від краю – і як у море… Простромити навиліт хмари. Побачити на мить залите дощем піддоння. І навіки позбутись усіх розчарувань…

Він злякався власних думок. Імовірно, позначались голод і недосипання, і ще те, що він ніяк не міг зважитись і наблизитись до жител справжніх горні. Сезон зрівнює, зате міжсезоння нагадує про безодню між верхнім і нижнім світом. Ніла – наполовину горні, а значить, усе, що відбулося влітку, – змійсихи, печери, запах сухих водоростей – наснилось Варану. Винен сезон – навіює дивні сни…

Червоно-жовте крило метелика, придавлене черепком глиняної вази, посіпувалося на вітрі, мов живе. Варан, не думаючи, підняв черепок і взяв крило в руки. Долоні вкрилися пилком, пилок злетів яскравою хмаринкою, що в ту ж мить розпливлась і розтанула. Крило залишилося в руках у Варана сірою, де-не-де прозорою ганчірочкою.

Він випустив крило, і воно майнуло в повітря майже врочисто, майже красиво – в останній лет…

Варан витер руки об жмутик бурої трави-бархатки, що невідомо як збереглася в щілині під каменем. Може, вигадати якусь причину? Адже він, Варан, є носієм таємниці і – що дуже доречно – нікому не обіцяв берегти її. Він літав перше на криламі, а потім на пластуні, він слухав розповіді Імператорського мага, він знайшов тайник і ледве врятувався від сторожа-заклинання… (У цьому місці роздумів Варана сіпонуло. Це ж треба, яка гидота – «ти мрець»…)

Кепсько й неприродно буде, якщо він, Варан, провівши майже весь день наверху без діла, не спробує розшукати Нілу й розповісти їй останні новини. Він зітхнув, іще раз обтрусив долоні, витер сльози, що текли з очей, незважаючи на окуляри, і рушив до серця острова – будинків, складених у прадавні часи з великих і дрібних камінних брил.

* * *

Нема нікого гіршого за слуг, що живуть наверху, – так колись казав батько. Варану рідко доводилося здибуватися з цим поріддям, але кожна така зустріч вкотре потверджувала батькову правду. Я з діда-прадіда горні, читалося на лобі в кожного з них. Те, що я виношу нічники за князівським небожем, і батько мій виносив, і дід виносив, – не має значення. Я виріс під сонцем, і ти, що ховаєш очі за темними скельцями, не смієш дивитись мені в обличчя, як не смієш поглянути на світило, що виплекало мене…

– Іди геть, піддонцю, або я покличу варту!

– Що ти тут робиш, жабо? У Кишку захотів?

– Я шукаю дівчину на ім’я Ніла, – знай повторював Варан. – Вона служить у палаці…

– Ідіот! Ти думаєш, тебе хтось підпустить близько до палацу? Тікай у своє піддоння!

Перед воротами палацу розміщувався резервуар із водою, там плавали солонухи – дві штуки. Варан підкрався ближче; рибини – і велика, і маленька – були напрочуд потворні. Безформні тіла їхні вкривала кірка солі; солонухи були чи не найціннішим княжим добром, тому що мали властивість перетворювати морську воду на чистісіньку прісну – приблизно склянку на день. Батькові теперішнього князя подарували їх мало не за сто років до Варанового народження, і відтоді жоден рибалка й жоден мандрівник не могли помножити скарб, ба більше, ніхто не знав достоту, де такі риби водяться. Піддонці потихеньку раділи цьому – невідомо, як склались би стосунки верхніх і нижніх княжих підданців, якби верхні добували прісну воду без допомоги водозбірень нижніх…

До воріт палацу вів горбатий місток, красиво відбивався в круглому озерці.

– Гей, ти! – вартівник біля воріт навіщось підняв спис. – Ану, відійди!

І Варан чимскоріше відійшов. З його щастям-бо – обвинуватять у замаху на життя дорогоцінних риб і повісять із зітханням полегшення: нарешті!

У животі бурчало все наполегливіше. Варан повернувся на пристань, зарився в купу сушнику й проспав до заходу сонця – поки його не розбудили, струсонувши за плече. Той, хто розбуркав, був батько – гарячково-веселий, незвично балакучий, не вірив, здається, у своє щастя – укотре загублений син знов повертається живий і здоровий…

Варан відмовчувався – те, що можна було розповісти Нілі в найяскравіших деталях, здалося б дурною вигадкою, надумай він поділитися пережитим із батьком. Закинувши на спини по мішку з сушником (тягар невеликий, але рівновагу складно втримати – здуває), вони один по одному пройшли по причальній дошці, навісили вантаж на гачки по боках коша, повернулись за новими мішками й так, ступаючи назад-уперед по вузькому причалу над безоднею, навантажили на ґвинт вісім мішків сушнику й чотири мішки сухої, ще теплої солі.