Слава ЗСУ!

– Ти бачив би його обличчя, – казав батько з похмурою втіхою. – Схоже, Вараську, звідси нам лиха не буде – поки що, в усякому разі. Хлопця жалько… Жалько Ройка, кажу, але Карпові вже зусюди тицяють: навіщо витурив, мовляв, Варана, кого тепер знайдеш ґвинтарю в підмайстри… Зажди, може, й повернешся скоро… Мати ж як зрадіє…

Варан уявив, як на таку переміну долі відгукнеться Ніла, і присилив себе усміхнутись.

* * *

Увечері, під мигтючими зірками, він раптом вирішив свою долю. Так хвацько вирішив, що навіть спіткнувся об камінь. Зупинився.

Їм із Нілою не жити на Круглому Іклі, ані зверху, ані знизу. І на Маленькій їм не місце. Вони гайнуть у далекі землі – відпливуть. Байдуже як. Має бути спосіб…

Варан знайшов місце, де в сезон полюбляв сидіти над морем, дивитися на вогники кораблів і мріяти. Тепер тут було вітряно й холодно, вогнів не було, моря не було, тільки дихали під зорями мертвотно-срібні хмари. Варан щільніше закутався в ситушачу куртку.

…Можна майнути з плотогонами. Звісно, це в крайньому разі… Сам же він тепер зможе ходити в колесі, але ось Ніла… І плотогони…

Можна повіятися в сезон, це цілком можливо. Наскладати грошей. Купити місце на кораблику простішому. Або тимчасово найнятись веслувати, а за Нілу віддати з платні…

Варан дивився на зірки, а перед очима в нього стояла карта: сіре море, Імператор дивиться згори, Шуу витріщається знизу, а між ними – береги, береги, звивисті крайки… Немов прожилки в темній деревині…

Він озирнувся на вежу.

Вежа залишалась темною.

* * *

Ніла дуже втомлювалась на своїй службі. Від неї нічого особливого не вимагалось – подавати дрібні речі, уважно слухати, вчасно всміхатися; проте вона поверталася з покоїв князівни ледь жива, отупіла, безвільна.

Варан не зважився одразу сказати їй про своє рішення. Подумав: краще вранці.

А вранці вітер завивав у всіх щілинах, нагадуючи, що притулок їхній тимчасовий, а в Ніли є власні затишні покої, куди Варану заходити зась. Сонце пролізало крізь каміння, лягало на підлогу сяйними ляпками, змушувало морщитися, і Варанові здалось, що Ніла незадоволена ним. Що вона сподівалась від нього іншого, а він не потвердив, не зміг, не виявив достатньо завзяття. І сам морщився, даючи привід запідозрити його в нелюбові…

Ніла пішла схлипуючи, і Варан розумів, що князівна знову буде невдоволена – навіщо в почті їй така кисла фізія? Але головне – він знов нічого не сказав Нілі, побоявся сказати, побоявся, що наречена подивиться на нього як на божевільного.

Треба було собі якось дати раду. Батько піднімався вчора – значить, сьогодні на пристані нема чого робити. Можна, звичайно, гризти сушену рибу з робітниками, правити байки з причальниками, вкотре обговорювати жахливу загибель Ройка…

Варан до краплинки випив воду, що Ніла принесла для нього з покоїв, і вийшов під сонце. Крислатий капелюх, що раніше належав комусь із слуг, чудово затіняв обличчя, можна було гуляти навіть у полудень. Окуляри, що перше намулювали перенісся, зовсім майже не відчувались – він звикнув.

Варан вдихнув вітер – і передусім подивився на вежу. І вчасно подивився.

Високо – в зеніті – летіла повозка. Чотири птахи, запряжені попарно спереду й ззаду, тягли крилату конструкцію: Варан знав, що «летючі карети» будують із полотна і пір’я, дерева і риб’ячого вуса. Трикутні крила стирчали обабіч повозки, але не змахували – немов грандіозна споруда була занадто величною, щоб старатись самій, досить того, що навколо вимахують крилами…

Повозка накинула широке коло над вежею. По всьому острову визирали з вікон і щілин цікаві голови, дехто вибіг на вулицю: оце так новина, міжсезоння – і такі гості.

Заграла сурма біля княжого палацу. Заметушилась варта. Крилами, на хвилину зависнувши в повітрі, повільно стали спускатись на спеціальний посадковий майданчик.

Варан знав, що власник повозки прилетів не до князя.

Він повернувся до печерки, де дожидав сезону вітрильний човен, і ліг на своїй підстилці. Бігти, штовхатись, вивідувати – небезпечно, і то ще й даремно: ніхто нічого не скаже. Ніхто нічого не знає сам. Ну, прилетів посланець від Імператора… Ну, до пана Імператорського мага… Увечері сходити б на пристань, може, хто-небудь щось дізнався через знайомих слуг…

Він прокинувся через кілька годин від того, що вві сні його ляпали крила. Підскочив, ледве не стукнувшись головою об навислу корму. Затрусив головою – крила ляпали наяву, вітер, розчахнувши двері, гуляв по камінню смерчиками пір’я і пилу.

Варан метнувся надвір.

На найближчій скелі стояла невелика сіра крилама. Вершник її був одягнений негодяще для прогулянок верхи – на ньому була широка світла хламида, довга, з мінливими брижами. На вказівному пальці поблискував під сонцем червоний камінь. Обличчя закрите срібною сіточкою вартового.