Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

– Не приживешся ти на Маленькій, – відповідав через силу.

Ніла невпевнено всміхалась:

– Я ж там виросла!

– Ну… – Варан розводив руками, намагаючись знайти слово або хоча б жест. – Відтоді… Ти ж тепер горні…

– Тоді зостанемося тут! – гаряче закликала Ніла. – Я спробую… улаштувати… зостаньмося!

Розмова повторювалася – з варіаціями – день у день.

Варан устиг спуститись униз, побачити матір і сестер (тайкома), провести ніч у батьківській хаті (тут було вогко й душно, ломило кістки… хіба колись було інакше?), змайструвати нові окуляри й знову піднятись наверх. Права жити в світі горні він не мав, тому ховався, укривався й брехав. На щастя, вартівникам звелено не чіпати «бродяги» – а хто віддав цей наказ, Варан так і не дізнався.

Він прекрасно розумів, що довго так тривати не може. Треба було випросити місце слуги (здається, Нілина мати обіцяла посприяти), одружитись і забути про все. Про карту, розстелену на дерев’яній підлозі. Про польоти на криламі. «Ваш світ її згубить. Уже згубив»…

Він намагався зустрітися з Лереаларууном з тієї самої миті, як Ніла, приголомшена радістю зустрічі, перестала нарешті плакати. Він вештався коло вежі – але охорона там була така велика, що Варан навіть пробувати не став. Прийде дізнавач Слимак – і того не пустять без спеціального розпорядження, що вже казати про заблукалого молодого піддонця!

Слимака Варан якось зустрів на вузькій вуличці. Сахнувся, влипнув у кам’яну огорожу; дізнавач пройшов мимо, не впізнавши його. А коли й упізнав – не взяв за потрібне це виявляти.

«Вийди на балкон і понюхай, – просив Варан мовчки. – Вийди, й понюхай, і здогадайся, що я хочу… мені є що сказати тобі. Чи ти все набрехав щодо свого дивного носа?!»

«А що, власне, я скажу, – думав він за хвилину. – Що я здогадався, хто він? Мав здогадатись давним-давно… Мені нічого не треба від пана Імператорського мага. Йому нічого не треба від мене. Як він сказав тоді? Не треба до мене звикати. Товаришка знайшов…»

Батько піднімав воду, рибу, репс – тепер майже щодня, тому що обидва ґвинти працювали на повну силу. Варан допомагав йому розвантажувати – завжди мовчки. Іноді, як виняток, батько повідомляв новини.

Староста Карпо знахабнів украй – на ґвинтовій площадці всякчас крутиться хтось із його людей. Зять його, Ройко, непоганий-таки хлопець, і науку вловлює швидко, але полохливий і в ґвинтарі не годиться. Карпо цього не знає – великі надії покладає на зятя, а Варанів батько поки що його не розчаровує – нехай собі надіється…

За день виявилося, що староста хоче негайно бачити Ройка на ґвинті. Батько супився.

За ще один день замість батька піднявся Ройко. Варан чекав на пристані й усе бачив.

Ройко був старший за нього років на п’ять, ширший у плечах і важчий. Ґвинт зависнув над пристанню – трохи лівіше, ніж треба, і Варану здалося, що новий ґвинтар ладен зомліти – таким білим було його лице.

Кром, старий досвідчений причальник, підвів дужку. Ройко кинув гак, але схибив. Кіш нахилився, лопаті луснули, зім’ялись, мов сухе листя. Бурдюки, що висіли при лівому борті, ляснули, наче крило, причальна дужка зіслизнула, і кошик із вантажем і ґвинтовим упав униз.

Пристань, що знала всяке, загорлала в один голос. Варан нахилився над камінним пружком і встиг побачити, як мертвий ґвинт западає у хмари…

Довжелезних кілька хвилин по цьому нічого не було чути. Причальники, робітники й Варан сиділи й стояли, дивлячись хто вгору, у зеленувате небо, хто вниз, на хмари.

Начальник пристані доповів князеві. Той послав униз вартівника на криламі. За декілька годин на пристані дізнались новину: ґвинт розбився, Ройко розбився, Варанів батько вцілів, другий ґвинт працює.

Про те, що сказав староста Карпо, нічого не повідомляли.

У той вечір Ніла знову плакала. Вона благала Варана заприсягтися, що той ніколи більше не ввійде в кошик ґвинта; Варан не міг дати такого слова, і через те вона плакала гіркіше, а Варан лютився – і дратувався через те, що не може нічого вдіяти з цією злістю. Нарешті він залишив Нілу й вийшов із печерки, що правила для них за притулок, під зорі.

Він снував по камінній пустці й дивився на вежу. І думав, цього разу понуро: як ти там? Не спиш?

Вежа залишалась темною. Ні промінчика.

* * *

За два дні – Варан уже втомився ждати – піднявся батько. Він мав вигляд утомлений, але не переможений; звісно, староста насамперед звинуватив у гибелі зятя ґвинтового Загора. Звісно, ґвинтовий Загір нагадав йому, що саме він, Карпо, мало не силою примусив Ройка піднятися. Запропонував старості самому сісти на вцілілий ґвинт. Або знайти охотника – після того, як мало не все селище бачило, що залишилось від сердешного Ройка… І наостанок – склав із себе повноваження ґвинтового. Нехай, мовляв, староста сам розмовляє з горні щодо води та іншого.

Попередня
-= 55 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!