Слава ЗСУ!

– А хто такий жонглер?

Подорожник поморщився. Склав долоні, як два човники днищами назовні:

– Не фокуси. Не літаючі предмети. Не відчуття вищості. Навіть не відчуття свободи. Тому що я, наприклад, невільний, мов щур у найтіснішій клітці. Чи ти спитаєш, хто такий щур?

Варан мовчав.

Подорожник глибоко зітхнув і розтулив долоні. Навстріч Варану випорснув яскраво-червоний сяйний метелик. Вогонь стелився шлейфом, розмазував обриси крил; метелик опустився на карту, але папір не спалахнув, як можна було гадати. Комаха завмерла. Полум’я здіймалось над нею, неначе вітрило. Метелик горів не згораючи.

– Я знаю, хто такі маги, – сказав Варан, обережно відсуваючись. – Я чув багато історій… а коли ти хочеш пояснити мені, як це – бути магом… то я ж однаково не зрозумію.

– Зрозумієш, – сказав Лереаларуун. – Одна річ народжувати на світ монстриків, на кшталт цього, – він кивнув на метелика. – Інша річ – випустити під небо хоч одного справжнього птаха… Так, щоб він прожив пташиний вік, залишив потомство й склав кістки десь під мохом.

– Не розумію, – пробурмотів Варан.

– Тоді просто слухай, згадаєш потім… Багато ще лишилось?

Варан не одразу зрозумів, що йдеться про копіювання карти.

– Ні, – він пошкріб нігтем невдалий штрих. – Усе… Усе, що я міг зробити. Допливу…

– Допливеш, – потвердив Подорожник. – Маги приносять у світ щось, чого раніше не було.

– Будь-яка жінка з цим упорається, – подумавши, сказав Варан.

Подорожник усміхнувся. Похитав головою. Знову склав долоні човником:

– Маги… це таємниця. Той, хто приніс цю таємницю… знає відповіді на всі питання, на будь-які. Коли, звісно, правильно спитати.

– Бродяга, так?

– Так… Блукаюча Іскра. Він знає, звідки взявся світ і чому він такий… недосконалий. Куди відходять люди після смерті… Знає все.

– Правда? – Варану аж дух захопило. – Він людина чи…

Подорожник розімкнув долоні – вони були порожні. Набрав повітря, мовби збираючись сказати щось важливе, – і раптом прислухався.

– Ідуть, – сказав негучно.

– Хто?

– Там, – Подорожник махнув рукою на північний захід. – Вони вирішили мою долю – і йдуть, щоб відкрити мені… деталі.

– А як? – швидко спитав Варан. – Як вони вирішили твою долю?

Подорожник кинувся на балкон. Варан витяг із кишені окуляри й поспішив слідом; Подорожник стояв, опершись на старовинну балюстраду, підставивши обличчя вітру.

– Вітер південний.

– Це погано?

– Я нічого не чую… крім того, що питання вирішено. Я не розумію, на чию користь.

– Знову повозка?

– Вершники. Троє або четверо.

– Ми маємо якось… приготуватися? – стурбовано спитав Варан. – Можливо… зброя?

Подорожник криво всміхнувся:

– Дякую.

– За що?

– Ти скрасив мені ці дні. Тепер іди.

Там, куди він дивився, – на північному заході – уже можна було розрізнити чотири цятки в зеленкуватому небі.

– Я зостануся, – сказав Варан.

Ні слова не кажучи, маг повернувся до кімнати, і Варан пішов за ним. Вогняний метелик усе ще сидів посеред паперової карти в районі Нічного Архіпелагу. Подорожник плеснув у долоні – вітер, удершись у кімнату, підхопив комаху й виніс у прочинені двері.

– Зачини, – утомлено сказав маг, усідаючись у крісло. Варан щільно причинив двері на балкон.

– Сховайся в кутку за ширмою, – сказав Подорожник, огладжуючи пальцем червоний камінь свого персня. – Я зустріну їх наверху. Ти почуєш… Якщо я скажу «біле», значить, можеш вийти. Якщо я скажу «синє», значить… значить, сиди дуже тихо, поки вони… ми… не відлетимо. Тоді швидко спускайся вниз, і ще раз униз, у піддоння… Разом із Нілою. Так. Карту не забудь.

Варан відтяг кутик фіранки; чотири цятки висіли посеред неба, і вже можна було розрізнити розмірений рух – помахи крил.

– Я пішов, – сказав маг, не рухаючись із місця.

– Ще маємо час, – сказав Варан.

Маг похитав головою:

– Немає часу. Маги можуть бути мерзотниками, дурнями… Нема такого закону, щоб… магами народжувались найбільш добрі, розумні, лагідні… Але світ тягнеться до них, як ваші магнітні рибки тягнуться носом до Маленької… Принести те, чого ще не було. Я не зміг… може, не встиг.

Він підвівся. Зайшов за ширму, Варан почув шурхіт тканини й несподіване гучне позіхання. Маг вийшов, убраний у біло-сріблисту хламиду аж до підлоги. Брижі м’яко перетікали з плеча на плече, спадали від пояса до стіп.

– Слухай… знайди його. Знайди й спитай, як він вибирає оселі, де запалити вогонь і де змурувати пічку. І чому люди вмирають. І куди вони відходять після смерті…