Слава ЗСУ!

Спалах узявся за поруччя сходів, що вели нагору. Озирнувся:

– І чому час не можна повернути… або зупинити хоч би на хвилину. А там у тебе самого… набереться питань. Знайди й спитай!

Відкрився люк. Варан замружився. Люк упав із сильним дерев’яним стуком, придавив краєчок світлої хламиди. Піднявся знову, край тканини зникнув.

Варан узяв копію карти на мушлі. Сховав у шкіряну сумку на поясі. Витяг. Сховав за пазуху.

Зовні залопотіли крила.

Варан піднявся до самого люка, прихилив вухо до теплого дерева й став чекати.

Частина друга

Розділ перший

– …У цих краях небо зазвичай зелене… А сьогодні воно синє, мов у сезон, правда… друзі мої?

Варан уже знав, що це сон. Зараз треба рвонутися, перемінити позу… різко перевести дихання…

Над гладким шаром хмар летіли чотири крилами, з однієї з них ізслизнула людська фігура в довгих світлих шатах. Полетіла сторч головою. Зависла в повітрі, розкинувши руки й ширяючи в леті. Крилами встигли накинути коло, а Варан устигнув подумати: ось воно. Ти брехав, що не вмієш літати…

А потім летюча людина зірвалася з невидимого опертя, перевернулася в повітрі й зникла у хмарах…

Варан закашлявся й сів. Тюфа, яка спала поруч, невдоволено закрутилась.

Стояв такий морок, що, здавалося, неба не існувало зовсім. І повне безвітря; навіть на вершині пагорба, де Варан із Тюфою влаштувались на ніч, повітря було стояче й в’язке.

Варан підвівся. Сон про загибель Подорожника навідував його раз на півроку й передував, як правило, якимось значним подіям. Що саме провіщає сон, ніколи не вдавалось дізнатись зарані, але одну його особливість Варан установив точно: заснути потім не вдається, хоч як крутися.

Варан пройшовся, розминаючи ноги. Сів на каміння, поклав підборіддя на зімкнені пальці, спробував зорієнтуватися за сторонами світу. Вони з Тюфою третій день ішли на схід сонця, не знаходячи людського житла. Тут не має влади Імператор: важко тримати в покорі країну, де відстань вимірюється днями путі. Іншої міри в місцевих мешканців немає, та й нащо…

Варан моргнув. Ні, йому не здалося: на сході, саме там, куди вони йшли, показався вогник. Малесенький, мерехтливий, єдиний вогонь серед царства пітьми. Варан прикинув: менш як півдня. Якщо розштовхати Тюфу й вийти просто зараз – до сніданку, за доброго збігу обставин могли б дістатись до людей…

Але доведеться чекати світанку. Біля підошви узгір’я – недобрий на вигляд ялинник, учора ввечері Варан довго його роздивлявся й радився з Тюфою. Погодились на тому, що доведеться обходити, причому бажано – зранку, причому бажано – якнайдалі. Якби хоча б сосновий бір… а то ялинник… Розумний – побережеться.

Вогник мигтів.

Рано вони встають. До світанку ще кілька годин, а вже засвітили. Чи тривога? Чи хтось хворий?

– Сьогодні взнаємо, – сказав Варан уголос.

Нечутно підійшла Тюфа. Поклала морду на плече. Засопіла. Вухо одразу ж зробилось гарячим і мокрим.

– Спи, – сказав Варан. – Є ще час… Спи.

Тюфа загарчала.

– Я знову його бачив, – сказав Варан. – Щось станеться.

Тюфа гучно зітхнула.

– Знаєш, – сказав Варан. – Якщо мертві і справді дивляться на нас… Можливо, він попереджає нас? Веде кудись? Га? Чи ти думаєш, йому більше нема про кого турбуватись на землі, тільки про незнаного колишнього піддонця? Га?

Тюфа не відповіла, звичайно ж.

– Коли вже ми однаково прокинулись, – пробурмотів Варан, почісуючи в неї за вухом, – може, пожеремо?

* * *

Вітер розвіяв хмари – і затих іще до світанку. Височезні трав’яні стеблини, обліплені росою, гнулись мало не до землі. Тюфа бігла попереду, прокладаючи Варанові шлях. Вода скочувалась по її жорсткій непромокальній шерсті, стеблини, звільнившись від тягаря, розпрямлялись, посіпувались, мовби тільки тепер помітивши настання ранку. Дике поле, прорізане ярками й струмочками, було настільки широке, наскільки й байдуже. Ялинник, наїжений кривими верхівками, жив на ньому, як дрібна блоха на безконечній Тюфиній шкурі.

Варан ішов, позираючи поперемінно під ноги – і в бік ялинника. Дерева стояли, мало не притиснувшись одне до одного стовбурами. Ліс був – суцільне сплетіння віт, і тільки в нижньому ярусі, над шаром мертвої глиці, залишалась якась подоба проходу, прогалини, простору. Варану здалося, що там щось рухається, коли він не дивиться. І коли поглянути нишком – удасться спіймати цей рух краєм ока…

Від лісу відгонило гниллю й іще чимось. Тюфа відчувала це набагато гостріше за Варана: знай заклякала, повернувшись до лісу мордою, і тоді її супутник зупинявся теж. Тюфа наїжувала шерсть і чогось чекала; не дочекавшись, моторошно рявкала й продовжувала йти.