Слава ЗСУ!

– Чи не занадто близько ми йдемо, га? – бурмотів Варан собі під носа.

Нарешті зійшло сонце. Ялинник залишився позаду. Здерлися на довгий пагорб, набрели на якусь подобу стежки, дісталися нею до струмка. Сіли підживитись. Варан розділив порівну останній кусень «дорожнього хліба», сухого й жорсткого, мов в’ялене м’ясо, і такого ж поживного. Слава Імператору, води тут було – залийся. Хочеш пий, хочеш купайся, хочеш – сиди й дивись…

Варан сидів і дивився, як Тюфа плентається по протилежному берегу, щось винюхуючи. Прийнявши, очевидно, якесь важливе рішення, скотинка повернула до Варана круглу морду й рикнула із заохоченням. Після чого посунула собі, не бажаючи знати, яким чином її супутник перебереться через струмок.

– Зажди!

Вода була дуже холодна. Знадобились би чоботи зі шкіри ситухи, але ситухи тут не водяться. Тут немає ні птахів, ні звірини. Хоча ялинник, повз який вони так щасливо пройшли годину тому, не відмовився б від свіжини. Ой, не відмовився б.

Сонце піднялось вище. Тюфа вивела Варана на стежину – тепер уже точно стежку, майже дорогу, з ясно накресленими вузькими коліями.

З наступного пагорба відкрився дім – велика дерев’яна будівля з багатьма прибудовами, з дозорчою стійкою з суцільних соснових колод. За домом манячив ліс – очевидячки, напівприручений, змішаний. Між домом і лісом лежало велике доглянуте поле, половину зжато, половина достигає. Ручай був перекритий загатою, темна споруда над ставом була, певне, млином.

Тюфа гучно позіхнула.

– Добре живуть, – сказав Варан. – Навіщо ж їм з самого ранку вставати?

Тюфа тицьнулась мордою в поперек, натякаючи, що добре б поспішити.

– Ну, їдьмо, – сказав Варан і ліг Тюфі на спину – не сів, а саме ліг, рівномірно розподіляючи навантаження по неміцному хребту. Тюфа опустила морду й рвонула з місця – замиготіли стеблинки трави, затряслися залишки хліба в напівпустому животі, прокинулося й защеміло поранене торік плече.

– Не налякати б, – сказав Варан крізь зуби, щоб не прикусити язика. – За тисячу кроків зупинишся, добре?

Їх помічено раніше. З дозорчої стійки розлігся пронизливий дитячий вереск.

* * *

Тюфи побоювались і не ховали побоювання. Не прагнучи нікого турбувати, скотинка відійшла подалі й прилягла на березі млинового ставу, задумливо вдивляючись у воду. Скоро удар лапи по воді й радісне вуркотіння сказали Варану, що в ставку водиться риба.

Його попрохали зажчекати у дворі – усього хвилинку. Потім урочисто запросили ввійти. Полум’я у вогнищі було загашене й вугілля виметене. Посеред кімнати лежав акуратний маленький стосик дров.

– Міцних ніг тобі, добрий чоловіче, і провідної зірки, – сказав кремезний чоловік, до якого ніяк не в’язалося слово «старий». – Зроби нам честь – розпали вогонь.

Варан схилив голову. Неквапливо, як велить звичай, наблизився до вогнища. Склав стіжком сухі скіпки, витяг із кишені «іскру», принесену ще з узбережжя. Креснув камінцем, спіймав вогник, подмухав, роздуваючи щойно народжене полум’я. Господарі захоплено дихали за його спиною – Варан давно знав, що в глибині материка «іскор» не знають – місцеві кресала громіздкі й незручні…

Скіпки зайнялись. Варан підклав полінце, заждав декілька хвилин і підклав друге. Прикрив дверцята вогнища – адже він має запалити вогонь, а не перевести все дерево, що його дали господарі.

– Спасибі, добрий чоловіче, – по паузі вимовив господар. – Сідай до столу, твоя радість – наша радість…

Варан виявив себе досвідченим подорожником. Господар явно знався на прийманні гостей – не спитав про ім’я і не назвав себе, дожидаючись, поки Варан назветься сам. Значить, сюди все-таки забрідають…

Варан сів на запропоноване місце. Родина заворушилась, заповнивши метушінням увесь немалий простір кімнати: жінки накривали на стіл, чоловіки пересували ослони, старші діти готували воду для миття рук, молодші плутались у всіх під ногами. Біля озера рявкнула Тюфа – усі, разом із господарем, здригнулись.

– Вона не скривдить вас, – сказав Варан.

Господар похитав головою:

– Ти прийшов, я бачу, з такої далекої далини… Я знаю, що за двадцять днів путі не водиться таких тварюк.

– Вона з узбережжя, – сказав Варан.

Молода жінка, що несла на стіл паруючий глиняний полумисок, перечепилась і ледве не впустила ношу.

– Узбережжя не буває, – сказав із кутка невпевнений дитячий голос.

– Буває, – запевнив Варан. – Не тільки узбережжя, але й острови…

Чоловіки перезирнулись.

– Востаннє гості були в нас півроку тому, – сказав господар. – Та й то – близькі гості, два дні путі всього… дружину моєму молодшому привезли, – він кивнув на найбільш юну з жінок, білошкіру, руду й веснянкувату, яка під поглядом Варана стала червоногарячою.