Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

Варан поліз нагору. Стійка, схоже, не тільки двох не витримала б – вона й одну дорослу людину витримувала ледь-ледь. Варан розумів, що чатують тут діти. І навіть здогадувався, хто був чатовим, коли він з’явився верхи на Тюфі…

Тюфа залишалась на березі – мирно спала, згорнувшись калачиком перед невеликою купкою риб’ячих голів. Варан подумав, що скотинка наїлась від пуза, коли вже головами гидує. Нічого, прокинеться – підбере.

Незжата половина поля хвилювалась колоссям, і вітер був тут зовсім ні до чого. У повному безвітрі колосся ходило ходором, від середини до кутів, від кутів до середини – поле нервувалося без певних причин. Чи хвилюється, що не прийшли вранці робітники?

На узліссі – Варан розгледів – шатром стояли дрібні колоди. Чого-чого, а деревини сімейству не бракувало. Очевидно, ліс усе-таки свійський. Чи вміють якось домовитись?

Варан піднімався все вище. Як на місцевих жителів, які з дитинства мешкають серед положистих пагорбів, пост чатового і справді поміщався на неймовірній висоті – якихось десять людських зростів. Дерев’яна драбина не була схожа на ту камінну, що вела на ґвинтовий майданчик, але пам’ять м’язів враз підкинула Варану напівстерту картинку: дощ… Мішки з поштою на плечі… Батько перевіряє спускач…

Я навіть не знаю, чи живі батьки, подумав Варан. Я навіть не знаю, хто там народився в Лільки і хто в Тоськи. Вони гадають, що я мертвий – це абсолютно точно. Після стількох років…

Йому пригадалась Ніла на причалі, як вона вмовляє його не пливти нікуди, а зостатись на Круглому Іклі. Як вона плаче, і дощ розмиває сльози в неї на виду… Більше Варан нічого не встигнув згадати, тому що за найближчим горбом на сході відкрилася сіро-брунатна рівнина.

Вдивляючись, Варан піднявся вище.

Безумовно, там були поля. Колись були. Досі видно обриси – поля повсюдно чомусь воліють бути прямокутними. І ще там був ліс, великий і старий. Видно стовбури. Те, що від них лишилося.

Варан примружився. Шкода, що нема підзорної труби. Він добув одну на Осинім Носі, але потім під час шторму втопив. А купити нову так і не зміг – на північному узбережжі вони страшенно дорогі…

Невисоке камінне пасмо. Будівля – або, радше, руїни. На вигляд незаселені. Більше ні будинків, ні халуп, ні ознак людської присутності. От тільки ця мертва земля…

– Не хочеться з ним зустрічатись, – пробурмотів Варан собі під ніс.

Озирнувся. У сонячному світлі лежав сонний степ, поблискував струмок, темнів віддалеки ялинник, що його брати збираються «пужнути вогнем». Це ще хто кого пужне…

Унизу чекав господар. Здається, гість заслужив іще більше його поваги, спустившись зі стійки без холодного поту на лобі – і взагалі без ознак страху висоти.

– Маг? – запитав Варан, кивнувши на схід.

Господар довго мізкував, перш ніж відповісти.

– Убивця, – сказав кінець кінцем. – У ті поля ми ходили колись… Тесть мій там жив. Будинок змурував кам'яний, називав «замок». Поля там були ох гойні, добра земелька, по три врожаї на рік… Ліс, щоправда, дикуватий, але нічогенький ліс… лагідний. Тесть овдовів, дочок заміж видав. І помер. Ми його поховали, як заведено, на полі… А дім покинули, тому що далеко. І от щось із рік тому… Мика малий прибігає ввечері, каже – вогник. Я пацану не повірив, сам поліз. І точно – вогник. Хто такий, звідки взявся? – господар перевів дихання. – Послав я мужиків своїх на розвідки… От вам, в Імперії, добре. Яка кривда – пишете Імператору, той посилає варту… У нас не так. Кожен за себе. Я так думаю, – він озирнувся, перевіряючи, чи хто не чує, – тікати нам усе-таки доведеться. Покинути все й утекти…

– Чого йому від вас треба? – здивувався Варан.

– Він убиває, – господар печально похитав головою. – І все ближче. Якби не жінки з нами й не малеча… Виманити його… ну й… порішити. Вони ж, маги, не безсмертні. – Судячи з голосу, господар сам розумів безперспективність цього заміру.

– Звідки він хоч узявся? – знову спитав Варан.

Господар знизав плечима:

– Через нас не йшов, це точно… Або зі сходу припхався, або… кажуть, вони літають, себто маги?

– Ні, – сказав Варан.

Господар подивився на нього з підозрою:

– А ти звідки знаєш?

* * *

До полудня сімейство похопилось до недопеченого хліба, незібраного врожаю та інших покинутих робіт. Варан провідав Тюфу на березі млинарського ставу.

Риб'ячі голови зникли – тільки трохи луски пристало до листя лопуха й тепер металево поблискувало на сонці. Тюфа вдарила хвостом по прим'ятій траві, і Варан побачив, що скотинка зовсім не така спокійна, як хоче здаватись.

– Знаю, – сказав він, опускаючи руку на жорстку шерсть Тюфиного загривка. – Знайшли ми його таки… Не знаю, чи варто радіти.

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!