Слава ЗСУ!

Тюфа знов ударила хвостом, запевняючи, що радіти все ж таки варто.

На протилежному боці ставу затріщав очерет. Тюфа втомлено смикнула вухом: в очеретах шепотілись і посміювались, і хтось пропищав перелякано й захоплено: «А писок який!»

Тюфа рикнула. Очерет зійшовся стіною, закриваючи тих, хто ховався за ним. Зробилося тихо.

– Ти прив'язав би, – сказали у Варана за спиною. – Усе-таки діти…

Старша господарева невістка визирала з-за рогу дровітні, бліда й зосереджена, готова за першої ж небезпеки бігти, лементувати, зчиняти тривогу.

Тюфа заплющила очі, мішком розляглася коло ніг Варана.

– Ви нетутешня, – сказав Варан.

Жінка трохи поступилась назад:

– Я десять років тут живу…

– А до цього жили далеко.

– Так, – подумавши, потвердила жінка. – Двадцять днів путі…

– Ого, – сказав Варан.

Жінка насмілилася вийти з-за дровітні й навіть ступити в напрямку до Варана маленький невпевнений крок:

– А вам навіщо огокати… Ви з узбережжя… Чому ви сказали, що я нетутешня?

– Тому що тутешні не стануть серйозно боятись подорожника й того, що він приведе з собою.

– А, – сказала жінка після коротенької паузи. – Я не подумала.

– А ваші діти вже знають. І тому не стільки бояться, скільки цікавляться. Адже це ваше поле? І ваш став? І ліс також ваш?

– Ліс тільки для старого, – сказала жінка. – Тільки старий із ним ладнає. Дітей пускає погуляти… але й лишень.

– Ви колись бачили, як розбійники нападають на такий ось… хутір у степу?

– Імператор милував, – пробурмотала жінка.

– А я бачив, – сказав Варан. – Тільки там було болото. Господарі болотяну ягоду дуже любили. Повні діжки в них стояли в льоду…

– А розбійники?

– Розбійники? Нічого… Троє їх було. А болото велике. Ну й…

– Загинули?

– Уперше бачив, як болото здобич жене, – признався Варан.

– Не буває, – сказала жінка з докором. – Болото гнати нікого не може, воно ж повільне. Я думала, ви правду – а ви байки правите… Недобре!

Вона розвернулася й пішла. Тюфа зітхнула.

– Прийшов би до тебе хто, – упівголоса сказав Варан, – і сказав: за двадцять днів путі живе твій наречений, збирайся… Що б ти сказала, га, Тюфо?

Скотинка не відповіла.

* * *

– Звісно, він був тут, – спокійно сказав хазяїн.

Надвечір знов зібрались хмари. Піднявся вітер, звідусіль долинали шерехи й голоси: від степу. Від поля. Від ставу.

Над усіма зітханнями й стогонами нависало, то виникаючи, то віддаляючись, глухе ревіння лісу.

Діти спали – чи прикидалися, що сплять. Дорослі квапилися скінчити з рештою денних клопотів. Господар і Варан сиділи на лавочці біля дому, господар курив, вогник у його люльці розгорявся й гаснув.

– Я ще парубкував, – сказав господар. – Мої старі цей дім і ставили, вони ж поле піднімали, вони ж загату робили й усе, що треба. Нас було четверо дітей, але одна сестричка померла, під полем досі лежить… Тоді тут були сусіди. Там, де тепер ялинник цей, поле в них було й будинок… Тяжко на новому місці, розумієш? Він ішов. Такий, як ти розповів: підтоптаний, лисуватий, у руках костур. Повз них пройшов… у моїх старих зупинився й попросив переночувати. Ну, звичай знаємо: запросили вогонь розпалити, от як тебе… Він і розпалив, – господар замовк, і вуглинка в його люльці спалахнула яскравіше.

– А може, то був не він? – спитав Варан. Шум вітру налетів і заглушив кінець його фрази, але господар і сам знав, про що співрозмовник спитає.

– Сусіди ж наші… страшне діло. Роботящі були, не безрукі… а дітей усе нема й нема. Поїхали на ярмарок… минув час – і син. Батько мало не стрибав із щастя. Потім задумався… І вирішив, що син чужий. Правда це чи ні – але зарізав хлопця й під поле поклав. Поле після цього неначе спало з глузду… Дружина його втекла. І сам він помер. Будинок розвалився, там тепер ялинник, ти бачив… А в нас? Жінка в мене, – він понизив голос, – замолоду була страшна, як… ось як твоя скотинка. Усе їй не подобалось. І вона мені – геть не до любові… Відтоді як він розпалив вогонь – усе змінилося. І вона мені припала до вподоби, хоч і стара вже зовсім. І я їй. І діти… Ба більше! Мої ж мужики всі хотіли собі дружин самі вибрати. Не на того натрапили – я їм вибрав, я й привіз. Ревиська було спершу, а тепер? Душа в душу! І онуки один за одним – усе здорові. Поле родить. І спокійно на серці. Якби…

Господар замовк. Скрушно похитав головою:

– Щаслива домівка наша, бродягою позначена… А доведеться кинути. Маг цей, бодай йому… зжене. Не сьогодні… але зжене, відчуваю. Ярмарок ось – треба буде малих відвезти, віддати кудись у науку… якнайдалі звідси. Ти з нами на ярмарок не поїдеш?