Слава ЗСУ!

Хазяїн спитав немовби неумисне, але Варан чудово розумів його інтерес. Здоровий дорослий чоловік – зайвий мішок поклажі, товар тут не возять, по цих пагорбах доводиться все носити на собі…

– Ні, – сказав із жалем. – Моя дорога на схід.

Господар звісив люльку між колін:

– Ну, то він тебе перестріне… А навіть коли не зустріне – як підеш по дохлій землі? Таж там все мертвота…

– Не весь же степ він вигубив, – припустив Варан.

– Хто знає… – господар зітхнув і замовкнув надовго.

Без скрипу прочинились двері. Визирнула господиня:

– Спати підете? Я Варану на скрині постелила…

– Зараз, – озвався господар. – Докурю.

Двері зачинились.

– Скажи, – почав Варан. – Коли він вогонь розпалював… хтось із ваших здогадався, що це він? Ти сам – здогадався?

– Складно тепер згадати, – признався господар. – Згодом уже, заднім розумом… Давно це було.

– Давно… – пробурмотів Варан, не приховуючи розчарування.

Світло у вікнах погасло. Варан перестав бачити співбесідника.

– Ти, мабуть, думаєш, – сказав господар у темряві, – прийдеш отак до когось… а тобі й скажуть: учора приходив, отуди попростував. Ти тоді за ним… і наздоженеш у дорозі. Віриш, що доженеш?

– Вірю, – сказав Варан.

– А не наздогнати, – господар знов зітхнув. – Його неможливо догнати, розумієш? Ти ось ходиш, шукаєш, як усі люди, – з одного місця в друге, потім у третє. А він не ходить, як усі. Він з’являється й зникає – то тут, то на узбережжі, а то таки в столиці, в Імператора перед носом… Як ти думаєш, придушить Імператор лісовиків, чи вони викрутяться?

– Не знаю, – сказав Варан. – Спершу, коли я про нього запитував, на мене дивились як на причинного. Казали: не буває, дитяча казка…

– Казка?!

– Так… ось ти про нього точно знаєш. А вони не вірять… у них він не бував уже сотні років…

– Де це – «у них»?

– Неважливо, це так далеко звідси… Червоні Падини, чув?

– Ні.

– І не треба… За сотні років у них не народилось жодного мага. Ні, їм якраз здається, що все нормально, земля розквітає…

Варан урвав сам себе.

Люлька хазяїна догоріла. Час був іти спати, але обидва барилися.

– Одружитися б тобі, – сказав зрештою господар. – Поставити дім. Приручити поле. У нас тут добре до подорожників… кожен мандрівник – наче подарунок… Але ж ти не хлопчик уже, правда? Усе життя блукати, блукати… Лягти однаково доведеться. І ляжеш не на своєму полі, а підеш у чуже болото… Навіщо?

– Ти не віриш, що я його знайду? – Варан усміхнувся.

Господар підвівся:

– Ходімо… ти втомився, правда? Я втомився… Ти знаєш що? Ти загадай на сон. Що насниться – так і чини. Насниться тобі, приміром, що на ярмарок ідеш, там собі дівчину видивляєшся ладну, вродливу, роботящу… Сон – добрий порадник, а в нашому домі всі сни – зі смислом…

Слухаючи його приглушене бурмотання, Варан ступив у теплий, пропахлий травами морок благословенної оселі.

* * *

Йому снилося, що ґвинт завмер посеред неба, склав лопаті й оце зараз почне падати.

Йому снилася Ніла верхи на криламі. Ніла кружляла, обвіваючи Варана вітром, і кричала йому, але він не міг розібрати ні слова.

Йому хотілось, щоб падіння скоріше почалось, тому що висіти отак без руху було вже нестерпно. І він розумів – коли довкола кошика завиє вітер, останній шанс почути Нілині слова буде втрачено назавжди…

Він прокинувся від стугону вітру й одразу зрозумів, що й решта в домі не сплять. Вітер ревів у димарі, ззовні стогнало й жалілося поле, завивав ліс, заглушаючи голос степу. У розбуялій бурі було щось неприродне, надсадне: бурі в степу трапляються, але це не привід, щоб отак відкрито волати зі страху…

Він безгучно сповз зі скрині, на якій спав. Підібрався до вікна, завішеного цупкою тканиною. Відхилив кутик.

Небо оповили хмари, майже як у піддонні. На бурих клаптях хмар леліли сині поблиски.

Буревій?

Хтось поза його спиною різко відкинув фіранку вбік. Варан упізнав хазяїна.

Нагорі заплакала дитина.

Господареві сини вже вдягалися, лаючись і стикаючись у пітьмі. Хтось засвітив свічку, Варан побачив бліде, дуже спокійне лице хазяйки. Старша невістка стояла з дитиною на руках, у її великих очах відбивались, мов квіти, тремтливі язички свічки.

– Що це? – тихо спитав Варан хазяїна.

Той закректав у відповідь.

Коли відчиняли двері, їх мало не зняло із завіс.

Хазяїн, обернувшись, гукнув дружині:

– Зачини! Кочергою зачини, ну!

Варан озирнувся, розшукуючи Тюфу.

Вітер не мав напрямку – дув звідусіль. У степу, зовсім неподалік, стояли два сірі коренасті смерчі. Поле вже не ходило хвилями: незжата половина колосся лежала на землі. Поле притискало колосся, як Тюфа, що з’явилася з-за сараю, притискала вуха до голови.