Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Варан

Господар і двоє його синів зупинились посеред двору – спина до спини, озираючись, явно не знаючи, куди бігти й що робити. Варан кинувся до дозорчої стійки; якщо йому й кричали остороги, у стугоні вітру їх однаково не було чути.

Стійка розгойдувалась і тріщала. Варан розумів, що до самого верху підніматися не можна ні в якому разі – знесе разом із драбиною. Але йому й не треба було до самого верху – тільки зазирнути за гребінь горба на сході…

Тюфа завила, перекрикуючи вітер. А як воно було Подорожнику, коли він спустився в безодню в пошуках фальшивих скарбів, коли його кидало на вірьовці, крутило, грозило розмазати по камінній стіні…

Варан спинився, притиснувшись до драбини всім тілом.

Над пагорбом на сході сині спалахи були яскравіші. Від невидимого в темряві замку ланцюгом тяглися сині й білі мигтючі кульки, мовби нанизані на нитку. Мов величезне намисто, що летить у небі.

«Намисто» тяглось просто на Варана.

Стійку хитнуло, і він ледве втримався. Загнав скабку в руку, поспішив униз, подумки благаючи старе дерево потерпіти ще трохи й не падати. Стійка влягла його проханню й повалилась тільки тоді, коли до землі залишалось не більше людського зросту.

Варан відскочив убік. Стійка впала на ріг сараю і переломилась навпіл.

– Бережись! – крикнув Варан.

Уламком, на щастя, нікого не зачепило.

– Я думав, ти вже мертвий, – сказав молодший син хазяїна, і це були перші слова, що він промовив на Варанову адресу.

– Там таке, – Варан водив руками, не знаючи, як розказати. – Вогні… мов намистини нанизані. Ланцюг.

Господар і обидва його сини дивились на нього, як острів’яни дивляться на витягтого з дна восьминога.

– Що це? – спитав Варан.

Чоловіки мовчали. Небо над пагорбом сяяло синім.

Світло відбивалось від низьких хмар.

– Що робитимемо? – знову спитав Варан.

– Може, не доповзе, як того разу? – незрозуміло в кого спитав молодший син.

– Поле, – сказав господар, і Варан не почув його слів, але вгадав по губах. – Кличте жінок… Дітей відвести якнайдалі…

Чорноволоса невістка його вже тягла дітей геть – найменшого на руках, решту мало не волоком за собою, у темінь, у степ, на захід. Там ялинник, устигнув подумати Варан. Чорноволоса жінка на секунду озирнулась, блиснули зуби й білки величезних очей.

Руденька невістка хазяїна доганяла її – зі скринькою в одній руці, з подушкою – у другій. Здається, вона схопила перше, що потрапило під руку.

– Може, ще не доповзе! – вигукнув молодший син, і в голосі його був відчай.

– Розпалюй вогонь! – люто закричав у відповідь господар.

Над пагорбом піднімалася біло-блакитна низка вогнів – величне, чарівне видовище.

* * *

Тюфа – відважна Тюфа! – нервувалась. Щодо поля, то воно просто впало в істерику. За сто кроків відчувалось, як здригається вкрита колоссям земля.

Полум’я розмазувалось по просмоленому клоччі. Вітер відносив дим. Дружина господаря повзала по полю на колінах, гладила припале до землі колосся, Варану спершу здалося, що вона жне – у темряві, дико поспішаючи. За хвилину він зрозумів, що вона просто заспокоює поле – щось каже йому, наспівує під стогін вітру, запевнює, мабуть, що й цього разу все закінчиться добре…

Біло-блакитний ланцюг наближався – проти вітру. Вогняні кулі сильніше спалахували під черговим поривом. Між вогнями й полем горіла яма зі смолою, люди кидались, передаючи одне одному смолоскипи. Перше «намисто» важчало, немовби втрачаючи сили, тяглось до землі, а над пагорбами сходив, меркнучи вогнями, ще один такий самий ланцюг. А за ним другий.

Намисто.

Кожен камінь має ім’я. Озивається тільки хазяїну. Кожен камінь – живий…

«Не ходи. Не кидай мене. Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

Варан затряс головою. Пойняло безвілля, захотілося сісти й охопити голову руками; він повернув голову – і побачив, як господареві сини однаковим жестом підносять руки до лиця, потім старший брат, подолавши себе, струшує з пліч невидимий тягар, а молодший горбиться, мовби придушений непосильною ношею. Старший ступив до нього – долаючи опір густого в’язкого повітря, – і, несильно замахнувшись, дав потиличника. Молодший брат хитнувся вперед, вдихнув вітер широко відкритим ротом, подивився на Варана, наче вперше його побачивши… Потім глянув йому за плече…

Варан озирнувся.

Перше «намисто» явно не дотягало до поля. Чи то втрачаючи сили, чи то прикидаючи, де краще сісти, воно спускалося все нижче, вогники мерехтіли холодно й сонно, у їхньому перемигуванні був невловний, божевільний ритм. Варан захотів відвернутися, але не зміг.

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!