Слава ЗСУ!

– Жартуєш?

* * *

Ліс стояв нерухомо, тільки верхівки сосон дозволяли собі неперервний нашорошений шелест. Під соснами росли берези, прикмета миролюбства, хоча де-де подибувались і ялинки – лихий знак.

Господар ішов попереду, і широка сокира на його плечі поблискувала неприховано й задирливо. Старший син ішов за ним із пилкою в руках. Замикав процесію Варан.

Ліс вижидав. У його недвижності було щось неприродне.

Щось ми вже зовсім нахабно, думав Варан, поправляючи моток вірьовки на плечі. Навряд чи можна сподіватись від лісу вдячності. Радше вже можна розраховувати на переляк – ліс приголомшений недавніми подіями й не знає, чого тепер ждати…

Якби з нами був Подорожник, думав Варан, він знайшов би спосіб загасити «намиста» ще над горбами. Якби з нами був Подорожник, я ніколи б не побачив тієї картинки… Що лізе в голову й стає перед очима, варто на мить відволіктися. Нілине обличчя, синє й набубнявіле, мов з-під води…

Вона жива, уперто думав Варан. Вона жива й щаслива… в усякому разі, щасливіша, ніж була б зі мною. Там, в іншому житті, я залишився з нею і все життя зганяю на ній злість – за те, що вона не дозволила мені піти шукати ліс…

І ось він, ліс. Не той, звісно, що в Лісовому краю – там зарості під небо й геть дурноголові, просто стовпище дерев. Проте, хоче ліс чи не хоче, ми маємо добути доброї деревини. Заново будувати дім – річ відповідальна…

Чи бувають у лісу марення?

Коли сині з білим вогні насували на нього – чи не побачив він свою страшну картинку, як Варан, як господар, як його сини? І що може примаритись лісу в жахітті? Пожежа?

Варан усміхнувся, користаючись із того, що ніхто з людей його не бачить. Дурість несосвітенна – приписувати лісу людські страхи…

Попереду відкрилася галявина, оточена колючими кущами лісової ягоди. Хазяїн зупинився в центрі, зняв із плеча сокиру й сперся на неї, мов на посох.

– Прийшли до тебе вклонитись, – сказав сварливо. – Боржок маєш перед нами, сам знаєш… Чуєш мене?

Тиша.

Після лісів узбережжя, де тріскотіли птахи й де й кроку не можна було зробити, не наступивши на дрібного звіра, Варана спершу лякала тиша тутешніх лук і гаїв. Ні пташки, ні комахи. Ні мухи на осонні.

Потім він звик.

Минали хвилини. Хазяїн мовчав і не ворушився, хазяйський син дивився в землю, Варан вирішив за доцільне не нагадувати про свою присутність зовсім.

Ворухнулись віти. Здригнулись верхівки.

Господар схопив Варана за рукав; Варан ледве встиг відскочити. Пряма, як свічка, височезна сосна завалилась зі страшним гуком поперек галявини, зім’яла кущі, підскочила – і лягла, подриґуючи кроною.

– Спасибі, – повільно сказав господар, коли гук падіння влігся.

– Отак він нас приб’є, – з нервовим смішком сказав його син.

– Майстре, – старий гостро повернувся до Варана, – поглянь і скажи: згодиться сировина?

…Сини ревнували страшенно: вони ж самі все вміли й уcе могли. І до дерева, і до каміння, і до металу; Варану зовсім не хотілось доводити свою першість, але й дивитися, як через помилку гине добра робота, він теж не міг.

– Де ти всього навчився? – запитувала старша невістка хазяїна, і щоки її брались рум’янцем.

Варан знизував плечима. Ледве діставшись суходолу, він став за підмайстра в столяра, щиро пояснивши йому, що більше за все на світі любить возитися з деревом, вдихати запах тирси й водити пальцем по випуклих прожилках. Столяр осміхнувся, сприйнявши парубка за юродивого, але на роботу взяв і не пошкодував урешті. Мандруючи по великих ремісницьких містах, Варан, уже майстер-столяр і майстер-тесля, з самої цікавості навчався обпалювати цеглу й тесати каміння, і кувати залізо – хоча, звісно, верху майстерності досягти не встиг. Дерево лишалося його головною пристрастю. Різьблені віконниці, столи й стільці, колиски такі, що неможливо загнати скабки, колоди на фундамент будинку, сокирища й човни – Варан брався за все, і все в нього виходило…

– …Згодиться сировина? – спитав старий.

Варан оглянув і обстукав стовбур, щосекунди сподіваючись другого, що завалиться на голову.

– Добре, – сказав кінець кінцем. І обернувся до лісу: – Беремо.

* * *

Вони розпилювали колоди просто на галяві, а тоді волоком тягли до узлісся. Там до роботи приєднувалась Тюфа, яка ні в якому разі не погоджувалася ввійти до лісу, зате охоче допомагала возити деревину до місця будівництва.

Дерево сушили – Варан показував як.

Розбирали руїни. У вцілілому кутку обладнали притулок для дітей і жінок. Зі старого тьмяного дерева збудували накриття від дощу.