Слава ЗСУ!

Старші внуки допомагали батькам місити глину. Варан як міг утримувався від корисних порад, але господареві сини однаково ревнували до його ремісницького хисту.

Ночами чатували, дивлячись на схід. Небо лишалось темним. Вітер поводив себе, як зазвичай поводять себе вітри: міняв напрям і силу, але не крутився на місці й не вщухав зовсім.

Потроху заспокоювались. Запевняли одне одного, що маг за горбами призабув про їхнє поле, чи надсадився, намагаючись убити весь степ ущент, чи нарешті знайшов собі справи цікавіші. Уже не ждали лиха з заходу. Або вдавали, що не ждуть.

Поле недужало. Усе зерно, що було в колоссі в час нашестя, виявилось прогірклим, і їсти його можна було тільки надсилу. Жінки розривались між полем і руїнами дому, тим часом наближався час ярмарку, і пропустити його значило остаточно упасти в злидні.

– Ідіть, – сказав якось Варан, одвівши господаря вбік. – Ми з Тюфою тут доглянемо.

Господар дивився на нього з незрозумілим виразом.

– Якщо, – почав Варан, – якщо він знову… Вам тут однаково не жити. Земля й так… ямами, складками. Поле ледве животіє… Відіб’юсь я чи не відіб’юсь, коли що – але жінок відведу, дітей захищу, це я обіцяю.

– Відведеш, – повторив господар із зітханням. – Відведеш… Старший мій думає, ти на дружину його заглядаєшся.

– Пресвітлий Імператоре, – сказав Варан трохи роздратованіше, ніж йому хотілось. – Що він ще думає? Може, я дітей їм? Може, я з цим, – він кивнув на схід, – змовився?

– Не сердься, – господар слабко всміхнувся. – А що вона на тебе заглядається, це точно… Розвалилось вогнище, розумієш. У якому він колись вогонь розкладав. Тепер усе може бути… Не сердься. Не в тобі ж річ.

– Можу піти, – сухо запропонував Варан. – Просто сьогодні.

– Без тебе нам буде… важко, – тихо визнав господар. – Ти… хоч поряд із нею не стій, га?

– Постараюсь, – Варан осміхнувся.

Він прекрасно розумів, що старий має рацію і що син його хвилюється не без причини. Чорноволосій огрядній жінці, матері чотирьох дітей, вгиналися коліна від його голосу. Це було дивно, ніяково, це дратувало – і лестило; Варан і сам помічав, яка в неї млосна грація рухів, яке важке волосся, які блискучі темні очі, і який у цих очах з’являється благальний переляк, коли вона випадково втрапляє очима на його погляд…

Вечорами розмовляли про майбутній ярмарок, завжди про одне й те саме: хто піде, що понесе, що купить і коли повернеться. Старший онук господаря чекав походу з нетерпінням і острахом: його мали віддати в науку. Його сестра теж хотіла йти, але її не брали: морока в дорозі, повільно ходить, багато не понесе.

Старший син хазяїна висунув, схоже, умову батькові: гостя і чорноволосу на хуторі не залишати. А що Варан на ярмарок іти відмовився, вирішено взяти з собою старшу невістку; та начеб не заперечувала, але за день до виходу випадково впустила собі на ногу дерев’яну колоду. Нога розпухла, про ярмарок годі було й казати. Вирішено, що чоловіки візьмуть із собою руденьку – та про похід тільки й мріяла, адже по дорозі на ярмарок треба було переночувати в домі її батьків…

У ніч перед виходом господар, його старший син і Варан усамітнились на березі обмілілого млинарського ставка (у ніч нашестя загата тріснула, і полагодити її вдалось тільки недавно).

– Присягнись іменем того, кого ти шукаєш, – сказав старий.

– Я не знаю його імені, – признався Варан.

– Тоді присягнися: «Бодай мені ніколи не знайти того, кого я шукаю, якщо я доторкнуся до твоєї дружини», – господар указав на сина. – Йому присягнись…

– Бодай мені ніколи не знайти того, кого я шукаю, – повільно повторив Варан, – якщо я доторкнусь до твоєї дружини…

І додав упівголоса:

– Не казіться, добрі люди. Що я вам, звір?…

* * *

Вони вирушили на світанку – вервечкою. Троє чоловіків із тюками на плечах, жінка з заплічним мішком і хлоп’я з торбинкою. Хлоп’я часто озиралося – розуміло, що наступного разу повернеться додому не скоро. Але батько його озирався частіше.

Варан махав їм рукою вслід, і старша невістка хазяїна махала теж – стоячи від Варана на поштивій, щоб не сказати обачній, віддалі. І стояли вони так доти, доки господиня, яка пообіцяла сину назирати за невісткою в обидва ока, не нагадала, що пора братися до роботи.

Роботи було – бракувало не тільки рук, але й очей. Навіть дівча, яке лишилося без товариша по забавах, з ранку до ночі працювало – мала за обов’язок возитись із малятами, і нерідко ставалося так, що пронизливий писк двох малюків стихав за розпачливим ревінням їхньої знесиленої няньки.

Варан копав глину і обпалював цеглу. Млинарський ставок, що спершу ставився до нього сторожко, скоро звикнув і перестав хвилюватися: Варан завів правило розмовляти з піском і глиною, а ставку це подобалось. Тільки одного разу берег під ним завалився, і Варан гулькнув у вир разом із купою каміння й пластами глини. Був би він степовиком – може, й потонув би. Але маленький млинарський ставок, навіть якби він умів уявляти неймовірне, ніколи не зміг би уявити світу, в якому Варан виріс…