Слава ЗСУ!

Фундамент закладено зарані. Варану, незважаючи на весь його досвід, ще не доводилось самому будувати дім з початку й до кінця. Проте час минав, до холодів лишалось зовсім небагато, а Варан устигнув уже дізнатися, що таке зима в степу. Коли чоловіки повернуться з ярмарку, у них не залишиться часу; Варан клав цеглину по цеглині. Стіни здіймалися. З’являлись віконні отвори; Варан тесав балки, розуміючи, що вкласти їх сам не зможе: замало сил. Не біда: з допомогою господаря й двох його синів вони встигнуть управитись до холодів…

Чорноволоса жінка не розмовляла з ним, обходила кружними шляхами, за їдою не піднімала очей. Але Варан зауважив, що вона стежить за його роботою: сховавшись за руїнами сараю, сидить і дивиться. Слухає, як він наспівує під носа.

Одного разу, випадково озирнувшись, він втрапив на її погляд очима. Вона ледве вгамувала бажання втекти: безглузде, дитяче бажання.

Він усміхнувся.

– Ти наче бавишся, – сказала вона. – Ти наче не працюєш, а… розважаєшся.

– Так і є, – признався він. – Це ж так цікаво – складати цеглу… і дивитися, як піднімаються стіни. Я завжди це полюбляв.

– Ти вмієш робити красиві дерев’яні речі, – сказала вона, не питаючи, а стверджуючи.

– Так, – легко погодився Варан. – Хочеш, зроблю тобі дерев’яну брошку? Я піду. Вона зостанеться. На незабудь.

Вона мовчала. Дивилася пильно.

– Що? – спитав він.

– Я так хочу, щоб ти вже пішов, – призналась вона. – І… так боюся, що прокинусь уранці, а тебе нема…

Варан не знав що сказати.

– Ти працюй, – вона відвернулась. – Я ж не заважаю… Якщо я іноді дивитимусь?

– Ні, звісно, – сказав Варан.

– Тоді я піду…

І вона щезла. Не пішла, а саме щезла – тільки щойно була тут, і ось уже порожньо.

Варан відклав роботу. Обійшов навколо недобудованого дому; найбільше побоювань викликала в нього пічка. Тобто в пічника він теж навчався, але ж хотілося змурувати вогнище не просто добротно – красиво…

Від ставка долинув сплеск. За хвилину Тюфа впала наче з неба, застрибала, розбризкуючи воду, й одразу стало зрозуміло, хто там плескався.

– Дивись, – сказав Варан. – Він характером має. Ще затягне…

Тюфа вильнула хвостом, даючи знати, як мало її лякають непокірливі млинарські ставки.

– Ходімо, – сказав Варан. – Пройдемося… Однаково роботи зараз не буде.

* * *

Там, де в ніч нашестя спустились мигтючі намиста, лежали плями мертвої землі. Не випаленої – мертвої.

Варан спинився на межі великої, овальної форми плями.

Трава була й по той, і по цей бік межі. Можливо, по той бік вона була навіть яскравіша. Але і в яскравості її було щось бридке, як у густо нарум’янених щоках мерця.

– Підеш туди? – спитав Варан Тюфу. Тюфа поступилася на крок, і стало зрозуміло: ні, не піде.

– А доведеться, – сказав Варан. – Там у нього вся земля така. Якщо він сам до нас не прийде – доведеться йти до нього. Я піду. А ти?

Тюфа коротко проскімлила крізь зуби.

– Що ж, ходімо назад, – зітхнув Варан.

Степ ледве помітно здригався під ногами. Над хутором – мальовничі руїни поряд із недобудованим новим домом – піднімався дим багаття. Тюфа заскімлила знову.

– Знаю, каша й тобі набридла, – зітхнув Варан. – Потерпи… Вони повернуться – і ми вирушимо другого ж дня. Це я тобі обіцяю.

* * *

– …Усюди вода? Як це – усюди?

– Як небо. Можна сказати, що небо – усюди? Отак і вода… А пити її не можна. Вона солона.

Діти спали. Стара сиділа, простягши руки до вогню, на обличчі в неї було тупе блаженство людини, яка тяжко працювала весь день і кінець кінцем дістала хвилину спокою. Її невістка сиділа поруч, боячись подивитись на Варана. Вона теж утомилась. Очі, уп’явшись у вогонь, гарячково поблискували.

– …А дерев там нема. Тільки низенькі, криві пагони… Із них не збудуєш дому. Тому будинки там із каменю. А дерево привозять здалеку – плотогони… Ось така дрібничка там коштує купу грошей. – Варан показав наполовину готову брошку, яку, розповідаючи, шліфував рукавом. – Імператорських реалів. Із райдугою.

– У нас реали не в обігу, – сказала стара. – А вона, – кивнула на невістку, – взагалі не знає, що це.

– Тому над вами немає справжньої влади Імператора. І ви взагалі не знаєте, що це.

– Я бачила «імператорки», – тихо сказала чорноволоса, досі не дивлячись на Варана. – Мій батько… Я от усе думаю: їх війна з лісовиками зачепить чи ні?

– Ні, – Варан похитав головою. – Лісовиків, напевне, уже подужали… війна скінчилася. Можливо.

Стара глянула через плече – на пагорби на сході. Нічого не сказала. Обернулась до невістки: