Слава ЗСУ!

– Іди-но спати, красуне. Завтра підніму вдосвіта.

Жінка покірно встала, пішла на руїни, у єдину вцілілу кімнату. Жодного разу не озирнулась на Варана й нічого йому не сказала.

– Ти їй байки хоч не розповідай, – упівголоса попередила стара. – Придумав теж: вода як небо…

– Не буду, – пообіцяв Варан.

* * *

За всіма розрахунками виходило, що ярмарок закінчився. Значить, за п’ять днів – або за шість-сім, якщо поклажа тяжка – господар із синами й невісткою мали повернутися.

Небо на сході залишалося світлим удень і темним уночі. Поле потроху оклигувало. Господиня згрібала солому, знай нахиляючись, щоб підбадьорливо торкнутися рукою землі. Варан із Тюфою ходили провідати неприємний ялинник: той посунувся ще ближче до будинку, але великої біди поки не обіцяв.

Стіни будинку піднялись на людський зріст. Варан двічі перемуровував пічку; нарешті, лишився задоволений і одного прохолодного вечора розпалив у ній вогонь.

Певно, вийшло непогано, подумав він, прикриваючи пічні дверцята (залізна заслінка перейшла до нової пічки як спадок від старої). Чудова тяга… І цегла, викладена «сходинками». Тішить око…

Він спершу відчув чужу присутність, а потім тільки побачив жінку, що сиділа в півмороку на підлозі недобудованого житла.

– Холодно, – сказав Варан. – Не сиди на землі.

Вона підвелась. Повагавшись, підійшла; за кілька кроків од Варана спустилась на коліна, притулилась до тепленького боку пічки.

– Спасибі, – сказала по довгій паузі.

– За що?

– Ти зробив мені подарунок…

– Брошка? Дрібниця…

– Ні. Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…

Вона затнулась. Притиснулась до пічки обличчям. Пригорнулась. Завмерла.

Варан не знав, що сказати. Було тихо, тільки в пічці потріскували дрова та ще здалеку, з краю поля, долинала протяжна пісня господині. Господиня співала полю про те, що скоро його засіють, зійде новий урожай і життя знову почнеться спочатку. Варан не міг розібрати слів, але смисли пісень старої за стільки днів уже вивчив.

Жінка дивилась на нього з темряви. В очах відбивалося слабке світло вечірнього неба. Він спробував згадати, дивились так на нього колись чи ні.

Не згадав.

Зрозумів, що слабне. Не може підвестись і піти, як вирішив за хвилину до того. Жінка водила долонею по гладенькому боку новонародженої пічки. Пічка випромінювала тепло, у гарячім повітрі викривлювались, підморгуючи, зорі. Від жінки линула ніжність, якої можна було торкнутись, немов піску чи глини.

– Я розкладатиму вогонь, – повторила вона глухо й глибоко, таким голосом міг би говорити степ, якби він умів говорити. – Це дуже багато. Щодня я розпалюватиму її… У наших краях є повір’я, що подорожник, про якого згадують, має тверду дорогу під ноги. Коли хтось зникає в лісі – кажуть: про нього не пам’ятали. Так ось: для тебе не стане лісу. Під кожним деревом буде дорога…

Вона посунулась ближче. Долоні її гладили гаряче каміння.

– Ти обпечешся, – сказав він пошепки, дивлячись на її руки.

– Я вже обпеклась, – вона всміхнулась. – Там, де не сподівалась… А він повернеться й відлупцює мене. Це вже точно.

– Це несправедливо, – сказав Варан повільно. – Адже ми…

Вона замружилась. Притиснулась до пічки обличчям:

– Що таке несправедливість… якщо я втрачаю тебе? Проти цього навіть найстрашніше покарання – дрібничка…

Варан зрозумів, що ніколи не торкався її – навіть випадково. Їхні руки не торкались, коли вона подавала йому кварту води або миску з кашею. Вона не зачіпала його краєм одягу, проходячи мимо. Вона ніколи не сиділа з ним поряд – тільки навпроти.

Він простяг руку і взяв її за зап’ястя.

Пісня старої на полі урвалась.

* * *

Господар із синами й невісткою повернулись раніше, ніж обіцяли – квапились, мабуть. Руда – весела, засмагла – насамперед кинулась обіймати маленьких племінників. Господар із молодшим сином, ледве скинувши тюки, побігли дивитись на Варанову роботу; старший син зупинився навпроти дружини й довго вглядався в її бліде спокійне обличчя.

Хотів ударити. Дуже хотів; Варан стояв неподалік і знав, що коли чоловік ударить – лиха не минути. Тому що тоді він, Варан, муситиме вдарити теж.

Чоловік утримався. Не тому, що злякався Варана – він його не бачив. Розтиснув кулаки. Кивнув дружині й поплівся розпаковувати тюки.

Варан покликав Тюфу й пішов у степ. І не вертався до вечері.

– Дякую, подорожнику, – примовляв господар, чиє лице взялося зморшками-тріщинками від тягаря невластивої йому усмішки. – Ми думали, мерзнути доведеться… Ну, тепер разом вінце зведемо, дах настелимо, і…