Слава ЗСУ!

– Я не можу вам допомогти, – сказав Варан. – Я вирушаю завтра.

Господар перестав усміхатись, через що лице його стало молодшим і звичнішим:

– Ідеш? На схід?

– Так.

Господар смикнув шиєю, озирнувся на горби. Закусив губу:

– Спокійно. Бачиш – спокійно… Хоч би ти не розлютив…

– Не бреши собі, – сказав Варан. – Сьогодні спокійно… ти знаєш, що буде завтра?

– Уб’є тебе, – з тугою сказав хазяїн. – Коли мої ходили, їх знаєш що врятувало? Меншого мого боягузтво невитравне. Тільки вогник мигнув – він повалився, і старшого перекинув… і навпочіпки – драла. І повернулись обидва злегка підсмажені, але здорові, бачиш…

– Значить, вони його навіть не бачили?

– Кого? Мага? Куди там… Це ти в нас усю землю обійшов, із магами товаришуєш, пригорщами вогонь черпаєш…

Господар замовк. Задумався. Біля руїн сараю старший його син пошепки розмовляв із матір’ю, вдивлявся в її обличчя, як раніше в обличчя дружини.

– Дякую, що не покинув, поки нас не було, – тихо сказав господар.

– Чого б це? Я ж баб і малих твоїх узявся стерегти…

– …як злодій, – продовжував старий, не слухаючи його. – Він усю дорогу знай правив: повернемося, його вже нема, а моя ходить щаслива. Та б, дурепа, хоч прикинулася, що кохає його… хоч трохи… до тебе – кохала. Уже не знаю як… А може, все тому, що вогнище наше розтріснулося. Не вічне, значить, щастя. Знаєш? – старий раптом обернувся до співрозмовника, в очах його щось змінилося; привиділось Варану чи ні, але на якусь мить господарю захотілось принизити гостя, помститися за шкоду, завдану, хай мимоволі, його сину. – Я ось що подумав… Може, той дід, що моїм батькам вогнище розпалив, може, він був просто бродяга? А щастя – випадково… І пощастило нам, і дружин я добрих знайшов для моїх мужиків… І внуки здорові. Старшого віддали ковалю в науку… а вона хоч би спитала, що й як! Її ж сина віддали чужим людям…

– Це несправедливо, – тихо сказав Варан. – Вона вірна твоєму синові.

– Вона його не кохає!

– Ти маєш терези, щоб зважувати її кохання? До чоловіка, до сина? Маєш?

Господар уважно подивився на нього. Труснув головою, мовби прокидаючись:

– Іди… Їжі з собою дамо. Іди… якщо зможеш.

* * *

Падав дощ. Добра прикмета. Варан ступав, дозволяючи краплям вільно стікати по скронях і підборіддю. Тюфа бігла поруч, і що далі на схід, то ближче притискалась до хазяїна. Раз або два, зачепивши кудлатим боком, мало не перекинула в траву.

Плями мертвої землі траплялися все частіше, і скоро обходити їх уже не було можливості.

– Тримайся, – Варан поплескав Тюфу по шиї, – воно не страшно, хоч і бридко спершу. Ну, ходімо…

І перший ступив на змертвілу, невловно гидку луку.

Земля тут була м’якіша й посувалась під каблуками. Мене знудить, легкодушно подумав Варан. І путь героя назустріч злостивому магу буде позначений калюжками блювотиння… що не має ніякого значення, бо однаково ніхто не побачить.

Повільно, у такт слабким поривам вітру, похитувались білясті віночки великих квітів. Варан придивився – над квітами роїлись комахи, дрібні, мов пісок. По всьому степу не знайдеться й кузьки – а тут цілі хмари…

Тюфа притискалась, насідаючи всією своєю вагою, спихала вбік, збивала з напряму. Тюфі було страшно.

– Припини, – піднявшись навшпиньки, він чухав їй поміж вухами, – це всього лише дохла земля, вона не кусається. А в нас із тобою справи, ми шукаємо декого, і знайдемо, навіть якщо для цього доведеться допитати Шуу на морському дні… Та не штовхайся ти, жирна тварюко!

Комах над квітами побільшало. Крізь стогін вітру продиралося дзижчання, нудне й липке, як усе тут: земля, і квіти, і острівці чагарнику. Варан наддавав і наддавав ходи; ближче до вершини горба плями мертвої землі злились, утворивши єдиний простір, на якому вже не було живої травинки.

Вона дивиться вслід, подумав Варан, але не став озиратись. «Я так хочу, щоб ти скоріше пішов… І так боюся прокинутись і побачити, що тебе більше нема». Він зробив, як вона боялась, – пішов удосвіта, нікого не розбудивши…

Думки про чорноволосу жінку несподівано допомогли йому – в усякому разі, клубок нудоти вже не мучив так настирливо. Підбадьорюючи Тюфу, він вийшов на вершину пагорба й побачив кам’яні руїни.

Той, хто колись зводив цю твердиню, справді мав уявлення про замки. Певно, бував на узбережжі й бачив тамтешніх велетнів; інша річ, що в безлюднім степу нема від кого й для чого оборонятись, тому зовнішня стіна була ледве означена і правила радше за прикрасу. А от на дві внутрішні вежі будівники пустили не знати скільки каменю; Варан роззирнувся. Довга яруга трохи північніше від замку була, скоріше за все, каменярнею.