Слава ЗСУ!

Одна вежа завалилася зовсім і розтрощила стіну. Друга трималась «на одній цеглині». Варан не зостався б ночувати в такій споруді. Одного маленького поштовху буде досить, щоб чиїсь стародавні гордощі перетворились на купу каміння… А якщо господар не ладнає зі степом…

Варан оступився: ну звісно. Степ тут мертвий… Хазяїн замку здобув перемогу на тисячі кроків навкруги… і мріє про нові перемоги. Багато важить, хто завдав першого вдару: чи степ, зруйнувавши затяжкий для нього замок? Чи маг, спустивши перше «намисто» коло власного помешкання?

Дивитись на руйновище в оточенні мертвих дерев було неприємно. Варан поглянув на небо і знов згадав чорноволосу жінку.

Якось вони розмовляли про магів. Вона сказала: «Я не розумію, чому найрідкісніший дар, такий щасливий, жаданий дар дається негідникам… Знаєш, – призналась вона, – коли я була дівчинкою, я хотіла бути магом… я ховалась у гаї і щосили намагалась сотворити чудо. Запалити поглядом вогник… або затримати в повітрі підкинутий капелюх. Я не гралася з ляльками, не бігала з дівчатами купатись, я сиділа й пробувала – адже батько казав, що труд здатен подолати все… А труд не здолав. Не можна, якщо не вродився магом. Я вивчилася деяких штук і потім не раз морочила брата і його друзів… Навіщо маги, якщо вони не добрі?»

– Не знаю, – уголос сказав Варан, і Тюфа нервово позіхнула. – Зараз ми спробуємо спитати…

У віконці на самому вершечку вцілілої вежі блимнув вогонь. Варан, примружившись, завважив довгу й м’яку, як шарф, стрічку полум’я, що летіла від вежі йому в обличчя. Затамувавши віддих, скочив убік; вогняний струмінь ударив у землю, трава ядучо задимилась, але більше нічого не сталося.

– У цьому місці історії брати побігли, – сказав Варан сам собі, тому що Тюфа була вже далеко. – Погано. Коли він затявся мене вбити – я нічого не зможу вдіяти…

Можливо, правильніше було дослухатися до господаря й відступитися. Це значило, що якнайменше півроку життя втрачено марно і надаремно – але Варану не первина, він і роки кидав на вітер, гадаючи, що життя довге…

Він подивився на руїни. Хмарочка диму, вилетівши з вікна вежі, устигла відповзти вбік і майже розмазатись по світлому небу. Пригадались «намиста», їхня придушлива сила, їхня лиха натура, що надломлює волю, як сухий очерет. Безпорадно, у паніці подумав Варан і похлинувся гіркою слиною. Муха на тарілці. Черв’як…

Повільно, щосили стримуючись, щоб не влягти паніці остаточно, він одвів очі від замку. Сів на мертву траву, не відчувши відрази. Ліг на спину. Подивився в небо й згадав про чорноволосу жінку.

А вона ж і справді згадує. Можливо, у цю саму мить топить нову пічку…

Повітря загуло – як тисяча нігтів по засохлій глині. Варан, не глядячи, перекотився. Вогняна стрічка підпалила траву в тім місці, де він оце тільки лежав.

…Яке в неї тонке зап’ястя. Складно повірити – у такої міцної, крижастої, звиклої до тяжкої роботи… таке тонке зап’ястя. Подарувати б їй не дерев’яне брязкальце, а срібні браслети з карбуванням…

Повітря знов наповнилося скреготом. Варан перекотився знову. Цього разу трава навіть не спалахнула – затліла, пускаючи смердючий дим, і погасла.

– Вийди на балкон і понюхай, – пробурмотів Варан. – А, в тебе немає балкона… Кому ти служиш? Мабуть, нікому… Дарма. Магів дуже цінують на службі в Імператора… Іноді їх убивають, але не тому, що вони маги, а з інших причин, про які ми зараз не казатимемо… Визирни у віконце й понюхай… бо мені ж обридне гратися зі смертю. Чи й не штука – дозволити себе вбити… Живеш у руїнах. Та чи знаєш ти, в яких розкошах купаються маги на узбережжі? Одна літаюча повозка – без упряжки – варта десяти таких «замків»… Виходь. Мені є що сказати тобі. Виходь…

Нічого не відбувалось. Варан сів.

Руйновище здавалося порожнім. У темних вікнах уцілілої вежі не було ні вогню, ні руху.

…Отже, срібні браслети з карбуванням. Колись я вже дарував одній жінці прикрасу, і на добре це не повернулось. То що – я йду?

Він підвівся, із запізнілим огидою отряхаючи штани. І розгонисто ступаючи, рушив униз по узгір’ю – до замку.

* * *

– Ще один крок, і ти мрець.

Вона стояла в стрілчастому дверному отворі, склавши долоні човником. Варан спинився.

Вік її не можна було визначити. Довге сплутане волосся наполовину закривало вид. Надірвана пелена темної сукні лежала на давно не метеній кам’яній підлозі.

– Я не можу ні вбити тебе, ні поранити, – сказав Варан. – Чого ти боїшся?

– Бруд не може ні вбити, ні ранити. – Краєчок її рота сіпнувся. – Я хочу бути охайною, оце й усе.

«Підший тоді край спідниці й вимий підлогу», – подумав Варан. Єдине око чаклунки, видиме за покривалом волосся, злобно звузилося; у тебе добрий нюх, подумав Варан. Заспокойся, ти вправна чарівниця. Дуже вправна, дуже розумна, охайна й тверда характером. Я тобою захоплююся.