знайди книгу для душі...
Вона дивилась на нього з нерозумінням.
– Усе добре, – сказав Варан уголос. – Я йшов поговорити з хазяїном цього замку. Хазяїн виявився хазяйкою. Так навіть краще. Я радий.
Вона досі не розкривала долонь.
– Я подорожній, – вів далі Варан. – Ходжу по світу… шукаю одну людину. Прийшов за порадою. Можливо, ти знаєш, де її шукати?
Вона мовчала.
– Я не прошу в тебе дозволу заночувати, – Варан дозволив собі осміхнутись кутиками губ. – Я не стану зловживати твоєю гостинністю… Скажи…
Він раптом затнувся. Чаклунка відреагувала на його запинку миттєво – напружилась, посунулась уперед, трохи піднявши зімкнуті руки.
– Скажи… – Варан не знав що казати. Секунду тому він готувався спитати про того, кого шукав, але тепер загубив своє питання, тому що зрозумів: чорноволосій жінці за узгір’ям недовго вже грітись біля нового вогнища. Та, що стоїть оце перед ним, обов’язково пошле на захід нові «намиста», і щастя, якщо втрати родини обмежаться тільки полем і домом. Його пічка залишиться стояти серед руїн, серед мертвої м’якої землі, і липкі мошки кружлятимуть над квітами…
– Послухай, – він примусив себе всміхнутися ширше. – Може, ти перестанеш мені погрожувати? Я боюся тебе. Не треба лякати мене ще більше…
– Ти брешеш, – сказала чаклунка. – Ти не боїшся й наполовину проти того, як маєш боятись.
– Ні, я боюся, – сказав Варан, дивлячись на її руки, і направду відчув страх. – Я присягаюсь тобі, що не ступлю й кроку…
Вона дивилась на нього, немов намагаючись прочитати надпис у нього на лобі.
– Ти що, можеш боятися менше й більше – за бажанням?
– Я все розповім тобі, якщо ти дозволиш, – терпляче кивнув Варан. – Я прийшов здалеку. З узбережжя.
– Ти брешеш, – вона насупилась.
– Чи не тобі знати, що не брешу! Я народився на островах…
Вона роздивлялась його – тепер майже з жахом.
– Ти не брешеш, – пробурмотала, і в голосі її Варану вчулася шанобливість. – Ти не брешеш…
Вона розімкнула долоні. Руки впали вдовж тіла; їй знадобилося зусилля, щоб знову їх опанувати. Вона поправила волосся, і Варан нарешті роздивився її лице – гостре, сухорляве, з глибоко запалими очима.
– Ти хочеш сказати, що я негарна? Кажи. Твої слова й твої думки не мають значення. – Голос її звучав тепер утомлено. – Ну, викладай, я й так витратила на тебе забагато часу… Навіщо ти прийшов?
– Ти не запросиш мене сісти?
Вона зміряла його очима:
– Ти ж не маг… Звідки в тобі це… нахабство?
– Я ґвинтовий. І з дитинства і замолоду був ґвинтовим. Знаєш, що це таке?
Вона мовчала.
– Ну, – підказав Варан, – люди на таких кумедних конструкціях… що не можуть літати, але таки чомусь літають. У міжсезоння, коли вода спускається…
– Ти не брешеш, – сказала вона з підозрою. – Ти знаєш, що я чую неправду…
– Моя пані, я намагаюсь не брехати нікому. Так простіше.
Вона роздивлялась його. Варан дивився їй в очі.
– Там, – вона показала на захід, Варану за спину, – справді є море?
– Море там. – Він махнув лівою рукою, указуючи на північний схід. І додав: – Я думав, ти теж з узбережжя.
– Я?
Лице їй скривилось, Варан подумав, що припустився-таки помилки і зараз розплатиться за це життям. Але чаклунка не стала плюватися полум’ям; вона знизала плечима, наче від холоду, знову поправила волосся й ступила у глиб стрілчастого отвору:
– Можеш увійти.
І Варан увійшов.
* * *
Ґвинтові сходи у вежу покривились. Від шпари до шпари кидався вітер, зі сходинки на сходинку текли цівочки піску, стіни взялися кіптявою давньої пожежі. Чаклунка йшла ззаду, ні на мить не спускаючи Варана з ока.
– Ти не любиш гостей, – сказав Варан, окидаючи оком круглу кімнату з похилою підлогою – маленьку, темну, навіть у потворності своїй дивовижно схожу на кімнату Подорожника під сліпучим сонцем міжсезоння.
– Знаєш, чому ти досі живий? – спитала чаклунка.
Варан знизав плечима:
– Можливо, тому, що прийшов до тебе з добрими намірами?
– Ти – з добрими? – Тонкий рот її склався в посмішку. – Ти просто надто слабкий, щоб погрожувати мені… Річ не в цьому. Ти живий тому, що чужинець і бродяга. Цих, – сухорляве обличчя взялось відразою, – цих… пожирачів падла… я не жалію, щоб ти знав. Пам’ятай про це.
Варан роззирнувся, шукаючи зручного місця. Кімната Подорожника повна була світлого дерева – панелі, ширми, мостини, меблі; тут, як у найбіднішій халупі піддоння, нічого дерев’яного не було зовсім. Чорні від кіптяви стіни, брудна кам’яна підлога, витерта шкура в кутку, що правила, ймовірно, за постіль. Немає меблів. У нічим не прикрите вікно вільно вривається вітер.