Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Варан

– Кого ти називаєш «пожирачами падла»?

– Ти прийшов розпитувати?

Варан переступив з ноги на ногу.

– Так заведено в людей… Коли в оселю приходить подорожній, його розпитують і відповідають на його питання. Так заведено на узбережжі, і в Лісовому краю, і на вогняній землі вулканів, і на Осинім Носі… Навіть серед магів.

– Ти зустрічав магів?

– Я спеціально їх розшукую, – сказав Варан серйозно. – Я багато днів провів у дорозі, бо мені сказали, що десь тут мешкає маг… ти.

– Тобі не могли такого сказати.

– Чому? Чутки в степу ходять не швидко, але вони все-таки ходять і часом дістаються дуже далеко… Мені розповідали про чорного велета, під ногами в якого здригається земля. Розповідали, що він плює вогнем. Що він жахливий, коли розгнівається… Тепер я розумію, що вони мали на увазі.

– Що? – вигукнула вона в несподіваній істериці. – Я зрозуміла – ти казкар… Це люди, що брешуть і вірять у те, про що кажуть… Тому здається, що вони кажуть правду…

Вона відступала й відступала, допоки не притислася спиною до закіптюженої стіни. Знову склала долоні – нижня губа її трусилась. Зброя, зріючи в кістлявих руках, либонь, завдавала їй болю.

Варан глибоко зітхнув.

– Я кажу правду. Я ж знайшов тебе. Я такий радий, що тебе знайшов. Якщо ти вб’єш мене зараз… як буде прикро, правда? Ти ж можеш убити мене потім, коли я все розповім…

Чаклунка опустила голову. Обличчя її зовсім сховалось за завісою волосся.

– Одна людина, – Варан говорив м’яко, повільно, розмірено, – колись сказала мені: маги існують для того, щоб приносити в цей світ нове… Те, чого давніше не було. Він був маг, цей чоловік, і дещо тямив. Його звали Лереаларуун… Я довго не міг вивчити його ім’я. Зате тепер, коли він давно помер, я все ще пам’ятаю його й ніколи не забуду.

Вона повагалась – і опустила руки. Варан устиг помітити, як із її долонь випало на підлогу щось на штиб сяючого яєчного жовтка. Ляпнулося, закуріло, загасло.

– Про мене cправді знають? – спитала вона глухо.

– Звісно. Але не правду. Чутки, сягнувши за степ, обростають такими деталями, що…

– І ти не злякався вогнедишного чорного велета?

– Я сам умію вигадувати велетнів. Але я не казкар. Я багато років шукаю одну людину… Ти знаєш, що в степу кожного подорожника, який переступає поріг дому, насамперед припрошують розпалити вогнище?

– Не кажи мені про них… стерв’ятники…

Варан терпляче кивнув:

– Не буду… Я не розумію, про що ти, але я не буду. Скажи мені: у тих краях, звідки ти родом, теж є така традиція?

Вона таки відклеїлася від стіни. Боком, щоб не повертатись до Варана спиною, відійшла в дальній кут. Важко сіла на потерту шкуру, схрестила ноги; пишна чорна спідниця лягла навкруги, як дохле морське страховище.

– Якщо ти шукаєш його, – пробурмотіла чаклунка, – ти дурень чи божевільний. Ніхто його не бачив.

– А деякі люди кажуть, що бачили. Або бачили їхні батьки чи знайомі.

– Це брехня.

– Ти пам’ятаєш дім, у якому народилась?

Вона підняла голову. Поглянула на нього знизу вгору; Варана продер мороз – уперше за сьогоднішній довгий день він злякався насправді. Не звичним страхом бійця, який примушує бути обережним і дорого продавати своє життя; цей новий страх був нутряний, паралізуючий, глибинний. У піддонні його називали «страх Шуу».

– Я однаково тебе вб’ю, – слабко пообіцяла чаклунка.

– Що я такого спитав?

– Я покинула. Я залишила… І я нічого тобі не розповім. Поки не заслужу вибачення, поки не звільню цю землю… Мерзенні тварюки, вони їдять те, що росте на цих полях! Вони п’ють воду з цих джерел… Ти знаєш, що під кожним таким полем лежить людська жертва? А під степом… Кості, кості… кості…

Повільно, мовби ступаючи по канату, Варан про йшов кімнату. Підійшов до жінки, яка вже ридала. Опустився на кам’яну підлогу. Сів, як вона – схрестивши ноги.

– Я знаю, що плугатаря кладуть під поле, і дружину плугатаря кладуть під поле… Але це не жертва. Коли людина вмирає, вона хоче…

– Ти не розумієш! Коли в цім степу зітнулись Аркимонор з Ехрононом… Аркимонор уклав спілку з Моа… але той зламав угоду, йому байдуже було, хто переможе… Боягузів він одразу кинув у печери з сяйним камінням… А завзятців оселив на цю землю… Вони забули себе… Вони тут, навкруг, і не можуть звільнитись… А я заслабка, щоб дати їм усім свободу – нараз… Тисячі тисяч… ніхто не вцілів! Вороння заступило сонце… Тепер тут немає птахів, немає навіть мух. Це проклятий степ, а я знімаю прокляття. Я одна…

Вона раптом перестала плакати. Прибрала волосся, рукавом витерла носа, подивилась на Варана мокрими очима – несподівано спокійно, навіть привітно.

Попередня
-= 76 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!