Слава ЗСУ!

– Ти гадаєш, я божевільна?

Варан мовчав.

– Я сама так думаю, – зізналась вона. – Деколи мені здається, що я зсунулася з глузду… Але річ у тім, що я зовсім сама. Сама-самісінька перед цим степом. А він такий величезний. А справи посуваються так повільно. Я відборонила в нього шматочок… Звільнила від закляття… Я не маю сил. Мені нема чого їсти… бо те, що дає заклята земля, я не візьму в рота. А звільнена земля дає так мало… майже нічого. А ти прийшов сюди й запитуєш про мій дім…

– Пробач.

– Ти думаєш, я марю? Ти ж не знаєш, хто такі Аркимонор, Ехронон… хоч про Моа ти чув?

– Ні.

– І не треба, – вона зсунула брови. – Є люди… істоти, про яких краще взагалі не знати. І ти не сподівайся – я потім однаково тебе вб’ю…

– Я й не сподіваюсь.

– Брешеш, – вона раптом усміхнулась. – Ось хоч один раз я тебе піймала на брехні…

– Давно ти тут?

– Давно. Довго. Кілька років. Я ще молода, мені стане життя… щоб звільнити їх усіх.

Усмішка її згасала повільно, як вогник на човні, що відходить.

– А ти ж мені не віриш.

– Не те щоб не вірю. – Варан посовався, умощуючись зручніше на голому камені. – Але я бачив ці поля… ліси… і цей степ. Знаєш, на що схожі твої… твоя… ну, те, що ти робиш? На убивство. Уяви: багато людей на вулиці, кожен іде у своїх справах… Аж ось з’являєшся ти з сокирою. І рубаєш людям голови. А коли вони питають, за що, – ти кажеш, що звільняєш їх від закляття…

Варан обережно замовк. Чаклунка дивилась на нього, погойдуючись туди й сюди. Коли вона сиділа, її розпущене волосся сягало підлоги.

– Там, звідки ти прийшов, є лікарі?

– Так.

– А ти колись бачив лікаря на бойовищі?

– Я ніколи не бував на війні.

– Ти боягуз?

– Ні. Але імперія не знала великих воєн уже давно… Оце тільки тепер повстали лісовики. Але це дуже далеко звідси.

– Послухай, – вона нахилила голову до плеча, – а може, ми говоримо різними мовами? Адже дивно, що ти, який прийшов із такої далечини… розумієш мене. Значить, насправді ти не розумієш. Ти говориш своєю мовою, а я складаю з цих звуків свої слова – і говорю по-своєму про своє.

– Але ми ж відповідаємо одне одному.

– А ми й відповідаємо про інше… Я розповідаю тобі про Моа… розумієш? Який зрадив Аркимонора… ну що тут незрозумілого? І земля, замість того щоб висмоктати душі воїнів Ехронона, висмоктала душі всіх! І тепер ці душі мучаться…

– Але я ж бачив, що поле щасливе, коли його доглядають…

Чаклунка в знемозі прикрила очі:

– Так. Ти хрюкаєш собі по-своєму, мені просто здається, що твої слова мають смисл. Насправді цей смисл укладаю в них я… І дивуюся, що ти не розумієш. А ти і не мусиш…

– Ти хотіла розповісти про лікаря, – нагадав Варан.

– Лікар, – чаклунка утомлено зітхнула. – Лікар звільняє пораненого від розтрощеної руки чи ноги… щоб той не вмер.

– Ти прекрасно розумієш мене. Я казав про вбивцю, ти згадала лікаря – так завжди буває, коли один захищає своє право проливати кров, а другий намагається його спинити. Той перший каже: це кров під ножем хірурга… Я маю право, тому що так буде краще для всіх, і навіть відрізаній нозі, її ж однаково втрачено…

Голова її схилилась на груди. Наступної миті чаклунка скинулась, як людина, яка засинає – і боїться заснути.

– Ти насправді дуже самотня, – пробурмотів Варан.

– Мене одної досить, щоб убити тебе. Не сподівайся, бродяго.

– А я і не сподіваюсь… Ти маг. Ти – отвір, що через нього у світ проникає нове, чого перше не було… Що це?

– Визволення. Свобода.

– Кого ти визволяєш?

– Скільки можна тобі товкмачити… Я навіть не знаю, як ти розумієш мої слова. Певне, тобі здається, що я кажу про базар якийсь, про ярмарок, про торговище… Або про те, як краще поставити димар в якійсь брудній селянській халупі…

– Хочеш, я вимию підлогу? Тут же є вода поблизу?

– Ну ось, – вона всміхнулась. – Моя правда… Тобі здається, що ми розмовляємо про пил, про воду, про ганчір’я. Але мені таки легше – я так давно ні з ким не розмовляла.

– Хіба тобі не… неприємно жити в такому бруді?

– Бруд – не зовні… Я мешкала в будинку зі ста вогнями, під корінням скляного дерева… Ці дерева не ростуть. Вони не рослини взагалі. Вони – камінь, кристали… Їх називають деревами, тому що вони схожі. У підземеллі світло… і завжди весело. Тому що корені проводять світло, як трубки проводять воду. Під землею світло ясніше, ніж сонячне. Там навіть немовлята завжди сміються. Але там не можна мурувати пічок. Бо від диму тьмяніють кристали. Тому там не було пічки. Нам приносили гарячі камені… окріп… Адже ми мали багато слуг.