Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

– Не може бути, – сказав Варан.

– Мій пан був першим радником князя! У нас було стільки слуг, скільки на тобі вошей…

– А що таке воші?

Вона зітхнула:

– Ти розмовляєш своєю мовою…

– Не може бути, щоб ти народилася в домі, де не було пічки!

– Я народилась у глиняній норі… Так, пічка там була, тому що інакше ці нещасні тварини, мої батьки, померли б від холоду… І щоб купити дров, вони продали мене моєму панові…

– Тебе? Ти що, рабиня?

– Я втомилась. Твої слова зливаються, я не знаю, що таке «биня»…

Вона засинала. Вона була змучена, виснажена, і вона була набагато слабшою, ніж хотіла здаватись. Безсонна ніч і струс, спричинений Варановим візитом, здолали її. Крім того, Варану все-таки вдалось її переконати – невідомо як, – що він безпечний. Що загрози її життю немає.

– Послухай, – він підібрався ближче. – Де ти народилась? Де ця країна? Де править ваш князь? Де «скляні дерева»?

Вона схлипнула й лягла на шкуру – скулившись, притиснувши коліна до живота. Її волосся розсипалося великою неохайною хмарою.

Варан заждав хвилинку, потім підвівся.

Нечутно ступаючи, підійшов до вікна. Визирнув; звідси видніли верхівки лісу, і, певно, дозорча стійка стриміла б також – якби її не перекинуло тієї ночі, коли над горбами пливли «намиста»…

Варан озирнувся на жінку, яка лежала в кутку. Згадав миготіння синього й білого, зелені стовпи вогню… скривлене обличчя Ніли. Навряд чи та, що спала оце на витертій шкурі, мала про Нілу бодай якесь уявлення. Це його, Варана, власне марення…

Він намацав ніж при боці під курткою. Старий перевірений ніж. Іще підлітком він зарізав ним ситуху, а це таки трудніше, аніж перерізати горло жінці, яка спить.

…Зв’язувати її, звісно, не має смислу. Вона звільниться від будь-яких пут і тоді вже не стане возитись. Змія, отруйна змія…

Ану, не дури себе, сказав тверезий внутрішній голос. Ти не станеш різати її вві сні. Вона це, сама не усвідомлюючи, відчула – тому й завалилась, немовби тебе тут немає… Різати ти не станеш, і припини прикидатись.

Варан поморщився. Вона знедолить – або вб’є – багато інших жінок із дітьми й чоловіками, тоді як я міг би…

…Але це ще не значить, що взагалі нічого не можна зробити, правда?

Варан кивнув – чи то собі, чи то жінці у сні. Озирнув кімнату, шукаючи потайного ходу. Знайшов. Відімкнув двері лезом ножа. Проліз усередину; у темряві відшукав свічку. Засвітив од своєї «іскри».

Тут нічого не було, крім купи книжок. Варан був подумав, що це книги заклять чи ще якихось магічних чарів; нічого такого. Це були історії про різних людей – як правило, про принцес; Варан читав уривки з початку, з середини, з різних сторінок – і не міг зрозуміти смислу знайомих фраз. Може, щось і було в тих її словах про різні мови, різні смисли…

Він тупо перекладав книжки, сподіваючись на диво, і диво сталось. Між двома корінцями лежав цупкий лист світлого, схожого на папір матеріалу. Незвичайний вигляд знахідки Варана не обманув – він бачив досить землеписних карт, щоб упізнавати їх у будь-якій обгортці.

Інших схованок шукати не взявся. Чаклунка все ще спала, скоцюрбившись на шкурі, і Варан подумав, що вона глибоко нещасна. Рабиня, яка зневажає власних батьків…

– Принесу, – сказала жінка вві сні, і Варан здригнувся. – Віддам тобі… ти побачиш… чиста. Уся.

Варан спустився. Мигцем поглянув на руїни; усюди було понуро, потворно, занехаяно, пусто. Де-не-де росли злаки – здичавілі, дрібні, зведені на бур’яни.

Варан сів на півзарослий камінь. Мертва трава шелестіла мертвим голосом; а може, Варану здавалось. Він розгорнув листок, схожий на тонкий зріз деревної кори.

За весь час його мандрів це відчуття спадало на нього всього два рази. Ну, може, три. Відчуття того, що світ не просто великий – страшенно великий. Завеликий для того, щоб знайти в ньому одну людину.

Він дійшов до краю землі – сотні днів у дорозі. За краєм виявилося, що світ тільки починається. Світ, де ростуть «скляні дерева», князі мешкають у підземних печерах, де всім весело, але при цьому дівчат (дівчаток?) продають у рабство власні батьки.

Ось він, цей світ. Білястий простір із недбало виписаними назвами – копія, причому не найкращої якості. Руки відірвати такому копіїсту…

А той, хто розпалює вогнище, побував і тут. Можливо, мав рацію господар зруйнованого будинку: він не ходить, як ми, по землі. Він з’являється й зникає – тут і там. І його не наздогнати.

Можливо, треба повернутись на захід, за пагорби… старший син хазяїна не зрадіє, зате як зрадіє вона! Повернутись і розповісти правду: від цієї жінки, безумна вона чи ні, урятувати може тільки відстань. Навіть якщо вона така молода, як каже… хоча назвати юною її ніяк не можна, принаймні на перший погляд… Її життя однаково не стане, щоб вигубити весь степ. А значить, не варто гайнувати час на добудівлю некорисного дому. Краще перезимувати в родичів, а потім вибрати собі нове місце й нове поле – подалі звідси… Звучить жахливо, але ж немає іншого виходу. Чаклунка зіткнулась зі степом – гідні суперники, але, на Варанову думку, степ має шансів усе-таки більше.

Попередня
-= 78 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!