Слава ЗСУ!

Екіпаж, що його прислав Підставка, був усього лише кріслом на платформі. Правда, кріслом із кісток печерної ненаситі, але коштовність матеріалу на зручності ніяк не позначалась.

Варан усівся, закинувши ногу за ногу, і легенько тицьнув візника кісточками пальців. Візник стукнув підбором по платформі; під дерев’яним помостом почулись сопіння і брязкіт. Крісло з Вараном здригнулось, на секунду нахилилось, одразу ж випрямилось і піднялось над землею. Їздові саможерки, під час дожидання ставши зовсім пласкими, тепер набули робочої форми.

Візник ще раз стукнув підбором. Платформа здригнулась і рушила вперед, щосекунди швидше. Панцирі саможерок брязкали – справа тихше, зліва гучніше. На швидкості цей брязкіт зливався в один нудний дорожній гугіт.

Варан прикрив очі. М’яке похитування крісла нагадало йому, що тепер ніч, що він усього дві години як ліг і що вчорашній день був, м’яко кажучи, тяжкий. Напередодні прокляті писці, його підлеглі, остаточно вивели його з себе: те, що треба було зробити давним-давно, виявлялось ледве початим, той, хто присягався, що все розуміє, насправді не розумів нічого, копіювальники витрачали тижні, щоб гарно намалювати очі Шуу, а на дрібні неточності на кшталт неправильної горизонталі або «зникнення» озера взагалі не зважали. Отож якось Варан виявив, що сидить перед купою зіпсованих копій, нерозібраних звітів і нерозшифрованих літописів; кричати й погрожувати покаранням – чи навіть карати – було так соромно, а лишати все як є настільки неможливо, що Варан пішов до охоронної канцелярії й узяв там під чесне слово отруйного лускуна.

Він розсадив писців уздовж стін робітної зали, після чого сів у центрі, окинув усіх утомленими очима й зняв із лускуна намордник.

Справлене на писців ураження виявилось навіть сильнішим, ніж він гадав. Майже всі знали, що лускун кидається на різкі звуки – тому кричати ніхто не зважився, а хто й хотів би – не зміг через наглу сухість у горлі. Хтось затиснув долонею рота, хтось зігнувся, притискаючи руки до живота; усі дивилися з жахом. Як на них, Варан був тепер божевільний, самогубця, готовий згубити разом із собою десятки невинних душ.

Лускун сидів, знудьговано позираючи навкруги, зрідка підводячи на Варана розумні темно-червоні очі. Цей лускун, навчений в охоронній канцелярії, прекрасно знав, що його хазяїн – той, у чиїх руках жовтий стек із пахучою кулькою на кінці. Варан постукував стеком по черевику. Писці сиділи вздовж стін, одностайно перетворившись на гіпсові статуї.

Так проминули дві години. Ніхто не сказав ні слова.

Коли обличчя присутніх набули зеленуватого відтінку, Варан вирішив, що виховні збори час припиняти.

– За кожну помилку в копії, зволікання чи тяганину замикатиму в комірчині – ось із ним, – Варан кивнув на лускуна. – Усі смерті зарані оголошу нещасним випадком на роботі. Зрозуміло?

Писці завзято закивали. Вони вважали за незаслужене щастя, що за довгі години ждання бестія так нікого й не хапнула. Коли на отруйні щелепи лускуна знову напосів намордник, двоє найлінивіших робітників, не втримавшись, обійнялись.

Повернувши лускуна в охоронну канцелярію, Варан звелів відвезти себе до моря й довго плавав у прибережних скелях. Надвечір стався невеликий шторм; небезпечно гойдаючись на хвилях, Варан подряпав об черепашки лікті й коліна. Повернувшись додому, відчув себе порожнім і слабким, як шкурка ситухи, і ледве дошкандибав до ліжка. Ліка почала була ритуальний танок – він махнув рукою, наказуючи покинути дурниці й просто посидіти на краєчку ліжка. Вона скорилась.

Ліка дісталася йому разом із домом і коридором на сто п’ятнадцять кроків. Вона була непам’ятна: рік тому якийсь «торговець красою» напоїв її «солоденьким молоком» – так на професійному жаргоні називається білясте зілля забуття. Ліка не знала свого справжнього ім’я і звідки вона походить. Років їй було зовсім небагато, навряд чи більше вісімнадцяти. У домі «торгівця красою» її навчили танцювати й коритись; Варан спершу намагався відмовитись від гарної ляльки з бездумним поглядом, але вчасно зрозумів, що відкинуту дівчину тоді ж пустять на корм саможеркам.

Ліка зосталась у нього. «Торговець красою» мав чудовий смак: дівчина була легка і світла, як сонячний день. Варан поволі прив’язався до неї, і дуже скоро виявилось, що вона хоч і непам’ятна, але не бездумна.

Він розповідав їй про всякі землі, намагаючись піймати тінь упізнання на її обличчі. Вона винувато хитала головою: ніщо з того, що описував їй Варан, не здавалось їй знайомим. Єдиним знаком, що сяк-так проясняв минуле Ліки, був її страх перед водною гладінню. Може, вона з пустелі, думав Варан. Або зі Скляного лісу – там води багато, але немає жодного озера. Напевно, її хтось шукає й оплакує… чи вже забув, як Ніла забула мене.