Слава ЗСУ!

Ліка теж прив’язалась до нього – це виявлялось передусім у страху його втратити. Ліка якось знала, що Імператор суворий і чиновники його часто позбуваються і становища, і голови; щоразу, коли Варан ішов «наверх», у її очах з’являлась паніка. Що вже мови про раптові виклики, подібні до сьогоднішнього…

Варан потер лице. Екіпаж давно поминув квартал «заснулих фонтанів», де були шляхетні помешкання, і виїхав на обвідну дорогу – вузьку колію, що оббігала пагорб. Імператорська столиця була велетенським людським мурашником, що містив багатоповерхові підземні галереї, суцільну луску дахів на схилах пагорбів і біля підошви скель, павутиння канатів і щогл, які разом утворювали «небесні квартали». Палац Імператора був містом у місті й цілком займав – усередині й зовні – єдиний на узбережжі потухлий вулкан. Коли верхівку вулкана оповивали хмари, у місті казали – Імператор гнівається. Коли замість темних хмар з’являлися світлі хмаринки, казали – Імператор думає про нас. У ті рідкісні дні, коли верхівка вулкана чітко стриміла серед погідного неба, казали просто: «Слава Імператору».

Підставка мешкав під південним схилом. Дістатись туди можна було або міськими вуличками, або «небесним шляхом»; візник, очевидно, дістав наказ квапитись і повернув «на небо». Варан знову примружив очі.

…Забув, як Ніла забула мене.

Яке щастя – вирости на Круглому Іклі й не знати, що на світі існують лускуни й «торгівці красою». І Ніла ніколи про це не дізнається. У неї, напевно, домівка, родина, її діти вже майже дорослі… Усі нишком уважають себе за горні й чекають на пана на білій криламі, щоб стати до нього за пажа й податися звідси – далеко-далеко…

Варан струсонув головою. Його думки ходили по колу, як робітник біля ґвинтової пружини. Як дивно: поки він вештався в пошуках легенди, думки про Нілу навідували його нечасто. Коли він вирішив покинути все й осісти на одному місці, нарешті завести сім’ю… Прожити людське осіле життя…

Невже та, чорноволоса, усе так само згадує його, розкладаючи вогонь у своїй пічці?

Варан сіпнув кутиком рота. Місто лежало тепер під ним – від кварталів струменіло тепле повітря, у тремких потоках піднімались запахи й негучні звуки, але вогнів майже не було. Імператорський наказ: уночі спати, вдень працювати. За музику й танці по заході сонця – каторга. Імператор суворий, і всім це подобається. В усякому разі, усі вдають задоволених…

«Небесна дорога», натягта від щогли до щогли, погойдувалась. Брязкіт панцерів під платформою лунав голосно й звучав, напевне, й унизу. Не один ремісник, відірвавши голову від подушки, прислухається до небесного гуркоту і скаже сонній дружині, що, мовляв, Імператорський урядник їде серед ночі у важливій справі…

Варан уклав руки на підлокітниках і спустив голову на груди.

…Людське осіле життя.

Дух авантюризму й жага мандрувати, от що примусило його покинути Кругле Ікло. Той хлопчисько, що ледве не втік із плотогонами, жив у юнаку й жив згодом у чоловікові. Потрібні були роки, щоб усвідомити: легенду не зважиш у руці, а деякі питання не мають відповідей, їх нема кому ставити, крім себе самого… Дух авантюризму ослабнув із роками, жага мандрувати зменшилась, і Варан підшукав собі пристановище в Озернім краї – місці спокійному й плодючому, рівновіддаленому від моря й від степу.

Але Імператор, або Шуу, або хто там грав його долею, повернув на своє.

Декілька років Варан учителював у великому селищі, за це мав кімнату при школі, дрова, харчі й повний спокій. Між ним і дітьми ніколи не було ні сварок, ні брехні, ні особливої любові: він добре робив своє діло й не зловживав різками. Іноді під настрій міг розповісти що-небудь про свої мандри. Для оповідей вибирав тільки смішне або забавне; можливо, діти гадали, що всі роки його бурлакування були одним протяглим жартом. Зате якщо хтось із них намагався розповісти про себе, Варан щоразу м’яко ухилявся від розмови.

Удова, що мешкала по сусідству, охоче приймала його в себе і не раз натякала, що непогано б справити весілля, як люди. Удова була опасиста, ставна й добросерда, і Варан зовсім був погодився на її пропозицію, аж коли серед дня по нього приїхали гінці на цибатих, укритих лускою скакунах.

Виявилось, його підвів молодий бродяга, якого Варан, пам’ятаючи про власні ночівлі просто неба, якось пустив пожити. Бродяга здавався йому чимось схожим на нього самого; не втримавшись, він показав гостю свою колекцію землеписних карт – не всю, звісно, але й малої частини стало, щоб у гостя полізли на лоба його зелені хитрющі очі.

Бродяга пішов собі й за деякий час піймавсь у великому місті на крадіжці. Часи були неспокійні. Бродягу допитали за всіма правилами, і він розповів про своє життя все, що хоч трохи запам’ятав, зокрема й правду про «скарб», що зберігається в скрині звичайнісінького шкільного вчителя. Підставка, який досягнув теперішнього свого становища завдяки дивовижному нюху, відкопав покази злодюжки серед стосів списаного паперу й негайно дав відповідне розпорядження; пізніше Варан написав добросердій удові, що вільний і здоровий. Недобре, коли живих оплакують…