Слава ЗСУ!

Мозаїка з різних сортів дерева, панелі на стінах, ширми, різьблені меблі – таж і вежу на Круглому Іклі обставляв за своїм смаком старий Зигбам! Подорожник прибув туди миршавий і мокрий, у м’ятому білому костюмі, з єдиною скринькою під пахвою – скринькою, повною паперів… Варан, до речі, так і не дізнався, що то були за папери…

– Ось, – сказав намісник, голос його був спокійний (показово спокійний, завважив подумки Варан). – Тут… за ширмою.

Варан потяг носом повітря, мимоволі наслідуючи Підставку. Вікна були розчинені, вітер гуляв туди-сюди, ворушачи фіранки. У кімнаті пахло глицею, ароматичною смолою і трошки – димом. Або намісник згустив барви, кажучи про Зигбама як про «напівтруп у брудній постелі», або… або щось іще.

Стараючись про всяк випадок не повертатись до намісника спиною, Варан відсунув ширму. У постелі – чистій, хоча й не дуже тонкої тканини – лежав, уп’явши у Варана пусті очі, старезний дід. Із кутика його рота тяглась ниточка слини.

– Ваша могутність, – сказав Варан.

Старик дивився крізь нього.

– Я можу вийти, – запропонував намісник. – Можливо, у вас є якісь… особливі, гм, питання… методи…

Він нервувався.

– Я був би вдячний, якби ви залишили нас, – сказав Варан повільно.

Намісник вийшов, причинивши за собою двері. Варан озирнувся знову; почуття впізнання цієї кімнати було таке сильне, що могло, мабуть, переважити всі події цього дня. Чи не по тій мостині водив пальцем підліток-Варан, що вперше побачив стільки дерева разом? Тут, у Лісовому краю, ця кімната зовсім не здавалась розкішною – навпаки, у ній було щось нарочито-селянське… Але там, на Круглому Іклі, де найвищий стовбур – заввишки з десятирічну дитину…

Він скинув око на лежачого:

– Зигбаме…

У порожніх очах старого нічого не змінилось.

Варан витяг з-за пазухи райдужну грошову купюру. Підніс до лиця «його немочі»:

– Упізнаєш?

Старий не впізнавав. Він не впізнав би рідного сина.

Йому було однаково.

Утік, подумав Варан. Спритно втік із улаштованої пастки. Підставка вкусить власний ніс… Але спочатку, мабуть, зжене злість на мені. І це не буде така вже несправедливість…

Варан озирнувся востаннє.

Несправедливість. Те, чого неможливо описати словами. Фальшива нота, неправильний запах, те, що Варан випустив… і тепер уже не надолужить. Непоставлене питання…

– Пане наміснику, – покликав він пошепки.

Двері прочинились. На порозі стояв рудовусий, за спиною його маячив тип із арбалетом. Таж мене пристрелять, мимохідь подумав Варан. Якщо я зараз скажу щось або зроблю не так…

– Я скорблю з приводу біди, що вразила його могутність Зигбама, – вимовив Варан.

Лице намісника розслабилося. Але навряд чи хто-небудь, крім Варана (і ще, звісно, Підставки) зумів би це розгледіти.

* * *

Він зажадав подати верхову криламу – Його Незрушність, мовляв, вимагав звітувати щодо нинішнього становища в Заліссі, називаному також Чашею. Намісник спершу опинався, тоді погодився з несподіваною охотою. Сподівається, що мене зіб’ють, подумав Варан.

Крилама – дрібна, недогодована курчам пташка – могла нести тільки одного сідока. Її груди й живіт захищались дірявим шкіряним панциром, не здатним, як на Варана, витримати навіть найлегшу стрілу. Утім, він не збирався ні з ким ставати до бою.

Його навички вершника добряче кульгали. Крилама теж не була аристократкою – хитрувала й викручувалася, й одного разу навіть перевернулася в повітрі, сподіваючись скинути вершника. Варан змагався з нею на видноті в цілого палацу й селища і нарешті переміг – усе ще вихляючи й смикаючись, але вже не виявляючи виразної непокори, крилама понесла його в напрямку до місця нещасливої битви.

Ловлячи губами вітер, Варан серйозно розмірковував, чи варто йому вертатись у столицю. Звісно, Підставка ризикував, посилаючи його так далеко; загубитись у ворохобному краї – що простішого. Шкода кидати домівку з коридором на сто п’ятнадцять кроків, із фонтанами й водоспадами, зі слугами й екіпажами на саможерках… З іншого боку, навіщо фонтани мерцю? Єдине, що прив’язувало Варана до зручного життя державного чиновника, – дівчина Ліка, чию долю він так і не встиг улаштувати. З третього боку – а чи встигне? Навіть якщо повернеться перед Підставчині жадливі ніздрі?

Птаха різко змахувала крилами, Варан то підлітав до неба, то западався, судомно чіпляючись за поруччя на сідлі. Зелена хмара лісу відпливла назад, попереду розкинулась рівнина, із трьох боків прикрита пагорбами. У самому центрі її ламаними лініями тяглися зарості кущів: мабуть, під заростями ховалися розлами, що згубили Гордина Золоті Крила. І Варан сильно сумнівався, що річ тут в самім тільки землеписі: напевно над кожною щілиною висів який-небудь спеціальний магічний вихор… Крім того – у цих нетрях, безсумнівно штучних, так зручно ховатися лучникам…