Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

Варан шукав рану, або слід удару, або кров на одязі. Нічого не було. Старий здавався безтурботним, як чесний городянин, що зустрів спокійну смерть у власній постелі. Якби не подзьобані руки…

Крилама знову закричала – цього разу щось у її крику змусило Варана круто повернутись.

За його спиною стояла на камені людина. У руках незнайомця був арбалет, і палець з обламаним нігтем лежав на спуску.

Варан повільно випростався.

Чоловік був убраний у зелене – традиційну барву «Синів Шуу». Варан, який передусім завважував деталі, відзначив вільний, навіть зграбний рух, яким арбалетник перескочив – перелинув? – з каменя на камінь. Стріла, ні на хвильку не збившись із прицілу, досі дивилась Варанові в груди.

Обличчя незнайомця оперізував зелений шарф – відкритою лишалась тільки вузька смужка шкіри. Очі здавалися темно-сірими. Варан майже бачив у них своє відбиття.

Варан мовчав. Йому чомусь здавалося, що кожне сказане слово зменшить його шанс лишитися серед живих.

Арбалетник розглядав його. Минула вже ціла хвилина відтоді, як вони скинулись очима. Якщо незнайомець не вистрілив одразу – можливо, Варану вдасться вижити й цього разу?

Арбалетник ступив крок назад. Він був високий, чудово скроєний і, мабуть, молодий. Крок… стріла не спускала з Варана гострого залізного рила. Ще крок…

За декілька секунд над головою Варана зринула його власна крилама. Судячи з її лету, вершник був цього разу не з тих, хто дозволяє з собою гратися: обвіявши Варана вітром і запахом пір’я, крилама з арбалетником на спині круто набрала висоту й зникла за горбами. Варан був певен, що, перш ніж сховатися з ока, людина в зеленому обернулась і подивилась на нього.

* * *

Він дістався селища над ранок другого дня. Тицьнув в очі вартівникам вірчу грамоту; намісника підняли, мабуть, із постелі, заснув він, напевно, над ранок, і снилась йому, вельми можливо, трагічна загибель Імператорського посла. Побачивши Варана живим, він ледве зумів приховати розчарування.

– Пограбували? – пробурмотів він, вислухавши коротку Варанову розповідь. – А хто просив вас опускатись у Залісся, ризикуючи собою й птахом? Вас же попереджали: у Чаші неспокійно… Дивно, присягаюсь Імператором, що вас не застрелили! А може… – в очах намісника з’явився дивний вираз, – може…

Якийсь час він роздивлявся Варана, цілком поглинутий своєю новою ідеєю. Нарешті загрозливо задер поросле рудуватою щетиною підборіддя:

– Пане посланнику! Його Незрушності Імператорському Стовпу буде дуже цікаво дізнатись, чому бунтівник, заволодівши державною криламою, не вбив вас, слугу Імператора. Я мушу відправити донесення – сьогодні ж, затим що зі справою не можна зволікати… З якою метою ви, дозвольте спитати, здійснили політ над Заліссям? З якою метою ви знижувались? Усе це вкрай прикро, пане посланнику, у наші неспокійні дні…

Варан витяг із кишені й поклав на стіл, укритий світло-кремовою скатертю, два персні – золотий із червоним каменем і срібний із чорним. Дивлячись на них, намісник усе ще продовжував говорити – так віз, що несеться з гори, не в змозі одразу спинитись:

– …ждати від столиці підтримки, вірність Імператору – над усе, прикро, що навіть посланник…

Він замовкнув, дивлячись на персні. Кожен із них був дивовижним витвором ювелірного мистецтва – витончене переплетення нитей, ажурний малюнок із голівками змій і крилами птахів. На кожнім запеклася кров. Камені втратили блиск і дивились, як два мертвих ока.

– Він там лежить, – сказав Варан. – Я побачив птахів… І спустився.

Намісник ледве відірвав очі від скатерті. Поглянув на Варана. Очі його були схожі на два тьмяні камені.

– Що з ним сталося? – спитав Варан. – Хто міг убити мага? Та ще й такого могутнього?

– Я думаю, він умер від старості, – безбарвним голосом сказав намісник.

– Заздалегідь забравшись у розколину на межі розбійницької землі?

– Усе може бути, – тихо відповів намісник. – Він був такий старий…

– Навіщо вам знадобилося забивати мені памороки?

– Я поясню, – намісник усміхнувся, як здалось Варану, з полегкістю. – Я поясню… Одну хвилину.

Він розвернувся й вийшов. Варан зостався сам у тісній залі для прийомів; сюди вели троє дверей, за кожною стояло по вартовому, а намісник сховався за портьєрою – четвертий, потайний хід, що вів у кабінет правителя…

Він узяв персні зі столу. Сховав у кишеню. Витяг знову. Наростало відчуття помилки. Він, Варан, щось зробив не так…

За портьєрою виявилися потайні східці, тут пахло пилом і горілим папером. Варан безгучно піднявся, стрибаючи через сходинку; двері на верхньому сходовому майданчику були прочинені, крізь них падав промінь світла. Відчуття помилки зробилося непоправним.

Попередня
-= 92 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!