Слава ЗСУ!

«Гуляй, козацька голово!» казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. «Що за розкіш! Що за воля! Як візьмеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вольно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей! гуляй!..»

І ватага галасливо понеслася вулицями. І благочестиві бабусі, розбуджені криком, одчиняли віконця і хрестилися сонними руками, примовляючи: «ну, тепер гуляють парубки!»

IV. ПАРУБКИ ГУЛЯЮТЬ

Водній тільки хаті кінець вулиці ще світилося. То господа голови. Голова вже давно скінчив свою вечерю і, напевне, давно б уже й заснув; та в нього був саме гість, винокур, що його прислав будувати винокурню поміщик, який мав невеликий шматок землі між вольними козаками. На покуті, на почесному місці, сидів гість — низенький, товстенький чоловічок, з маленькими, сміхотливими оченятами, де, здавалося, написано було, як то йому любо курити свою коротеньку люльку, щохвилини спльовуючи і притоптуючи пальцем перегорілий уже на присок тютюн, що з неї вилазив. Димові хмари швидко розросталися над ним, одягаючи його в сивий туман. Було схоже, ніби широкому коминові з якоїсь винокурні набридло сидіти на своєму даху, і він надумав прогулятися та й засів собі звичайнісінько у хаті в голови. Під носом стирчали в нього коротенькі і густі вуси; але вони так невиразно мелькали крізь тютюновий дим, що здавалось, наче то миша, яку винокур упіймав та й держав у роті в себе, підкопуючись під монополію комірного кота. Голова, як господар, сидів у самій сорочці та полотняних шароварах. Орлине око його, як вечірнє сонце, помалу починало мружитись і примеркати. Кінець стола палив люльку один із сільських десяцьких, які складали команду голови, що сидів задля пошани до господаря у свитці.

«Чи скоро ж ви думаєте», сказав голова, обертаючись до винокура й кладучи хреста на рот, саме-бо позіхнув: «поставити свою винокурню?»

«Як бог поможе, то цієї осені, може, й закуримо. На Покрову, то я ладен на що хочете битися об заклад, якщо пан голова не буде ногами німецькі кренделі виписувати по дорозі».

На цім слові оченята винокурові зникли: замість них протяглися промені до самих вух; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на якусь мить димучу люльку.

«Дай-то, боже», сказав голова, удавши на обличчі своєму щось подібне до усмішки. «Тепер іще, слава богу, винокурень розвелось трохи. А от за давнього часу, коли проводжав я царицю по переяславській дорозі, ще небіжчик Безбородько…»

«Ну, свате, згадав часи! Тоді від Кременчука аж до Ромен не налічив би і двох винокурень. А тепер… Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою». Теє кажучи, винокур задумано дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. «Як це парою — далебі, не знаю!»

«Що за дурні, прости господи, оті німці!» сказав голова. «Я б їх батогом, сучих дітей! Чи чувана річ, щоб парою та можна було варити що. Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти…»

«І ти, свате», обізвалася, Сидячи з підгорнутими ногами на лежанці, своячениця: «увесь цей час житимеш у нас без жінки!»

«А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було». «Начебто не гарна?» спитав голова, навівши на нього око своє.

«Де там гарна! Стара, як біс/Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець». І низенька постать винокура захиталася знову од реготу.

При цих словах щось почало шарити за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив за поріг та й став, наче у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.

«От я й додому прийшов!» говорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не зважаючи анітрохи на присутніх. «Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця нема! Ноги наче попереламував хто. Дістань-но там, стара, кожуха, підстелити мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Дістань його, там він лежить, коло покуття; гляди, тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п'яна сьогодні… Хай уже я сам дістану…»

Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лави.

«За це люблю», сказав голова: «прийшов до чужої хати та й порядкує, як у себе дома! Витурити його, доки живий та цілий!..»

«Нехай він собі, свате, відпочине!» сказав винокур, спиняючи його за руку. «Це корисна людина; коли б тільки таких було більше — і винокурня наша славно пішла б…»

Проте не з добродушності ішли ті слова. Винокур вірив у всі прикмети, і зараз-таки вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього накликати біду. «Що то, як старість прийде!..» бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. «Хай би вже, сказать, був п'яний; так ні ж таки, не п'яний, їй-богу, не п'яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, одноокого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…»