Слава ЗСУ!

«Еге! влізла свиня в хату та ще й ногами на стіл преться», сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але в цей час важкенький камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова спинився. «Коли б я знав», сказав він, підіймаючи каменя: «що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись! Які капості!» провадив він далі, розглядаючи камінь на руці лютим поглядом. «А бодай він подавився цим каменем…»

«Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате!» підхопив, сполотнівши, винокур. «Боже борони тебе, і на тім, і на цім світі, поблагословити когось такою лайкою!»

«Ото найшовся заступник! Хай він пропаде!..» «І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?»

«З тещею?»

«Еге, з тещею. Увечері, трохи, може, раніш, ніж оце тепер, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п'ятеро. Теща одсипала трохи галушок з великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев'яні шпички тії галушки та й почали їсти. Аж тут хто зна відкіля взявся якийсь чоловік, якого він роду, бог його знає, проситься й собі до трапези. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість лигає галушки, наче корова сіно. Доки ті з'їли по одній і опустили шпички по другій узяти, дно було гладеньке, як папський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся, то буде уминати менше. Куди там! Ще краще взявся трощити! і другу спорожнив. «А бодай ти подавився цими галушками!» подумала голодна теща; а той раптом похлинувся та й упав. Кинулись до нього — а він уже й богові душу оддав. Подавився». «Так йому, ненажері клятому, й треба!» сказав голова.

«Так воно так, та не те вийшло: з того часу спокою не було тещі. Що тільки ніч зайде, мрець і тарганиться. Сяде верхи на комин, проклятий, і галушку держить у зубах. Удень тихо, і не чути про нього; а скоро почне примеркати, глянеш на хату, а він уже й осідлав, собачий син, комина…»

«І галушка в зубах?»

«І галушка в зубах».

«Чудасія, свате! Я, пригадую, чув щось похоже ще за покійниці цариці…»

Тут голова спинився. Під вікном почувся гамір і тупання: хтось танцював. Спершу тихо дзенькнули струни бандури, до них прилучився голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла, як вихор:

Гей, чи чули, хлопці, ви? Чи голів ви позбувались? У старого голови Клепки всі порозсипались. Треба голову набить Та міцними обручами. Треба голову скропить Батогами! Батогами! Одноокий голова Вже старий, як біс, — а дурень: На дівчат усе кива Та моргає… дурень, дурень! І куди вже пнешся ти? Та тебе б у домовину, Сивий дурню, одвести За чуприну! за чуприну!

«Ловка пісня, свате!» сказав винокур, нахиливши голову трохи набік і повернувшись до голови, що остовпів від такого зухвальства. «Ловка! Негаразд тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами…» І знову поклав руки на стіл з солодкою якоюсь втіхою в очах, готуючись слухати ще, бо під вікном розлягався регіт і крики: ще раз! ще раз! Одначе гостре око помітило б одразу, що то не з подиву великого голова так довго залишається на одному місці. Так тільки старий, бувалий кіт дозволяє часом недосвідченій ще миші бігати коло свого хвоста; а тимчасом швидко укладає план, як перетяти їй дорогу до її нори. Ще єдине око голови пильно дивилося на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому[23], держалась за дерев'яну закрутку в дверях, і раптом на вулиці зчинився крик… Винокур, мавши серед багатьох своїх достоїнств іще й цікавість, похапцем набив тютюном свою люльку і вибіг на вулицю; та штукарі вже розбіглись.

«Ні, ти не втечеш од мене!» кричав голова, тягнучи за руку когось у вивернутому вовною наверх чорному кожусі. Винокур, користуючись нагодою, підбіг, щоб заглянути в обличчя цьому порушникові спокою; але злякано відступив назад, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику. «Ні, ти не втечеш од мене!» кричав голова, тягнучи свого бранця, що, нітрохи не опираючись, спокійно йшов за ним, наче до себе в хату, просто в сіни. «Карпе, відчиняй комору!» сказав голова десяцькому. «Ми його в темну комору! А там збудимо писаря, скличемо десяцьких, переловимо всіх оцих розбишак та сьогодні ж і резолюцію всім їм учинимо!»

Десяцький забрязкав невеликим висячим замком у сінях і відчинив комору. Але тут саме бранець, користуючись тим, що в сінях було темно, раптом проявив надзвичайну силу і вирвався з його рук.

---

  [23] Десяцький — старший у групі робітників на будівництві, у шахті.