Слава ЗСУ!

За поворотом прогалини мисливця чекала прикра несподіванка: попереду, збившись докупи, стояли шукачі й, судячи з усього, роздивлялися якийсь «знак». Добре було хоч те, що вони його не помітили,- отже, не даремно він стерігся.

- Хай їм чорт! - з досадою пробурчав Зеб.- Треба ж було думати, що вони десь тут. А тепер доведеться вертатись і їхати кружною дорогою. Так вийде на цілу годину довше... Ану, худобино! Тобі воно теж буде не до смаку - миль із шість зайвих протюпаєш. Н-но, старенька! Повертай назад!

Рвучко напнувши поводи, мисливець змусив кобилу крутнутися на місці й поскакав назад, до в'їзду на прогалину. Звідти він проїхав попід узліссям, а тоді знов заглибився у зарості, звернувши на стежку, що нею напередодні скрадалися Діас та його троє спільників. Далі він їхав без зупинок і пригод, аж поки спустився в долину Аламо, проте до самої хатини мустангера не під'їхав, а став неподалік за деревами. Там він зліз зі своєї конячини і, залишивши її в заростях, із звичною обережністю нечутно підступив до хакале.

Обтягнуті кінською шкурою двері були зачинені, але в них зяяла велика діра, прорізана ножем. Що б то могло означати?

Відповісти на це запитання Зеб не міг, не знав навіть, що й думати. Та це ще дужче насторожило його, і далі він рухався так обережно, наче підкрадався до антилопи. Він тихенько обійшов хатину і, опинившись під захистом дерев, пригинці подався до повітки, а там опустився навколішки й став дослухатись.

Перед очима в нього була задня стіна хакале, а в ній широка щілина - один із стояків зсунуто набік, килим з кінських шкур, що вкривав стіну зсередини, зірвано з місця. Старого мисливця це здивувало, та не встиг він подумати, звідки б могла взятися та щілина, як з неї долинув гучний віддих, а потім і хропіння, що здалося Зебові знайомим: так хропіти міг тільки ірландець.

Він зазирнув у щілину й побачив, що то справді Фелім.

Тепер уже не було потреби скрадатись. Отож мисливець підвівся, повернувся до дверей і, виявивши, що вони не замкнені, увійшов до хатини.

Він не будив сплячого ірландця, а спершу обвів поглядом пакунки на підлозі.

- Ти диви, чогось усе спаковано,- мовив він по тому.- Еге, тепер пригадую... Хлопчина ж казав, що незабаром збирається виїхати звідси. А цей бовдур не просто спить, а п'яний як ніч. Атож, упився, аж очманів, і тхне від нього наче з барила. Цікаво б знати, чи лишився в хаті хоч ковток питва?.. Де там, ані краплини, чорти б його з'їли! Онде бутель на боці без затички, а он і фляга валяється, теж порожнісінька. Ну й бісів же п'янюга! Чисто мов крейдяна прерія: скільки туди не лий - усе мало!.. 0, іспанські карти! Ціла колода розкидана. Що ж це він з ними робив? Мабуть, пасьянс розкладав, поки жлуктив віскі... Але чого розпанахано двері й звідки ота діра в стіні? Може, він мені скаже. Ось я зараз його розбуркаю і розпитаю... Феліме! Фе-ліме...

Фелім і не зворухнувся.

- Гей, Феліме! Ти мене чуєш?

Знов ніякої відповіді, хоч Зеб гукав уже так, що чути його було, мабуть, за півмилі довкола. Проте ірландець і вухом не повів.

Зеб почав щосили термосити його, але так само марно. П'яниця тільки буркнув щось крізь сон і знову лунко захропів.

- Коли б не це хропіння, я б подумав, що він мертвий. Та він і справді однаково що мрець, інакше й не скажеш. Упився так, що геть очманів. Торсати його - марна праця. Хай йому чорт, а спробую-но я оце...

Погляд старого мисливця спинився на відрі, що стояло в кутку хатини. Воно було повне води - Фелім навіщось приніс її з річки і, на свою біду, не встиг зужити.

Лукаво посміхаючись, Зеб узяв відро і вивернув усю воду просто йому в обличчя.

Це справді зарадило. Може, п'яниця й не зовсім протверезів, але прокинувся враз, і його перелякані вигуки змішалися з голосним реготом мисливця.

Минув деякий час, поки обидва заспокоїлись і здатні були вести поважну розмову.

Хоч Фелім і впився до нестями, але й досі аж тремтів на згадку про страхіття, які випали на його долю за минулі день і ніч, і дуже зрадів, побачивши Зеба Стампа, дарма що той повівся з ним так безцеремонно.

Отож, коли вони врешті порозумілися, він, не чекаючи запитань, почав як міг докладно,- хоч язик його ще й тепер заплітався, а думки плутались,- розповідати про всі ті дивні видива та пригоди, що мало не звели його з розуму.

Отоді Зеб Стамп і почув уперше про вершника без голови.

Звістка про ту загадкову прояву ще зранку поширилася в околицях форту Індж та по берегах Леони, але Зеб Стамп, проїхавши селищем на світанні й ніде, крім Каса-дель-Корво, не спинявшись, не натрапив ні на кого, хто міг би повідати йому цю приголомшливу новину. Власне, він розмовляв тільки з Плутоном і Луїзою Пойндекстер, але ні той, ні та ще не чули тоді про дивовижного вершника, що його зустрів минулого надвечір'я загін шукачів. Плантатор з якоїсь причини не розповів про це дочці, а та більш ні з ким не розмовляла.