Слава ЗСУ!

Страх перед тією таємничою проявою змусив Феліма знов забитися під дерево, де він і просидів якийсь час, потерпаючи й тремтячи.

- А врешті, може, то все-таки якась витівка панича Моріса. Може, вертаючись додому, він надумав полякати мене, а наспів саме вчас і нажахав отих червоношкірих, що напевне хотіли пограбувати чи й убити нас. Дай Боже, щоб так воно й було... А коли ж це я побачив оте вперше? Ба, та вже, мабуть, чимало часу минуло. Пригадую, я тоді разів чотири добре-таки приклався до бутля, а тепер ані духу... Стривай, а чи не натрапили вони на мій бутельок, ті бісові індіанці? Я чув, вони такі ж ласі до цього питва, як і білі. О Боже, якщо вони винюхали бутля, там, мабуть, і крапелиночки не лишилося! Ось я зараз піду погляну, їх мені вже нема чого боятися. Так погнали геть, що аж загуло.

З цими словами ірландець знову вийшов із своєї схованки й рушив до хакале. Посувався він обережно, раз у раз спиняючись, щоб подивитися, чи немає кого поблизу. Хоч яке правдоподібне пояснення він собі вигадав, проте жахався на саму думку про нову зустріч з вершником без голови, що вже двічі з'являвся коло хатини й тепер цілком міг бути всередині.

Якби Фелім не сподівався знайти в бутлі оту «крапелиночку», йому навряд чи стало б духу знов увійти до хатини серед ночі. Та бажання випити все-таки переважило страх, і він нерішуче ступнув у темряву.

Засвічувати свічку він не став. Кожний дюйм у хатині був йому знайомий, а надто той куток, де звичайно стояв бутель.

Ось він сягнув туди рукою. І ту ж мить його розчарований вигук сповістив, що бутля на місці немає.

- Хай їм чорт! - сердито пробурчав Фелім, мацаючи руками навколо.- Схоже на те, що вони таки допалися до нього. Напевне допалися, а то чого ж його нема на місці? Я ж лишив його тут. Ну звісно, що тут... А, ось ти де, моє золото! Тут-таки й є!..- вигукнув він, урешті натрапивши рукою на лозове плетиво.- Ах ви ж бісові душі, щоб вам добра не було! Вижлуктили все до крапелиночки! Так коли б я знав, то накидав би туди отруйного плюща, щоб вам усі тельбухи попалило! Ото була б вам справжня вогняна вода, коли ви її так любите. Щоб вам вічно горіти в пеклі, червоношкірі ви злодюги! Украсти в чоловіка випивку, поки він спить!.. Боже ти мій, що ж мені тепер робити? Знов лягти спати? Та хіба ж я засну, коли мені з думки не йде оте - о т і нема чим розрадити душу! Ані крапелиночки не лишилося... Стривай, стривай! Діво Маріє, святий Патріку і решта! Що це я кажу? А фляга... фляга! У скрині, повна по вінця! Чи ж не сам я налив її для панича Моріса, коли він востаннє їхав до селища? А він забув її вдома... О Господи, спаси мене й помилуй! Якщо ті червонопикі прибрали до своїх брудних лап і її, я цього просто не знесу...- Фелім помовчав, копирсаючись у шкіряній скрині, а тоді радісно заволав: - Гіп-гіп ура! Хвалити Бога, ті дикуни не додумалися зазирнути сюди! Ось вона, фляга, повна-повнісінька, ніхто до неї і пальцем не торкнувся. Гіп-гіп ура!

Відшукавши той хмільний скарб, ірландець дав волю своєму захвату, і якусь хвилину в темряві було чути, як він з переможними вигуками витанцьовує по хатині. Потім запала тиша, рипнула закрутка на флязі, і почулося булькання, яке свідчило, що рідина із посудини з вузькою шийкою швидко переливається в іншу.

Трохи згодом цей звук змінився цмоканням та вдоволеними вигуками. Потім знов почулося булькання, за ним - знову цмокання, і так аж доти, доки брязнула, впавши на підлогу, порожня фляга.

Після того в темній хатині було чути то п'яний крик, то співи впереміш із веселими вигуками й реготом, а то плутану, недоладну мову: щось про індіанців і вершника без голови,- і те маячне белькотіння повторювалось знов і знов, чимраз тихіше, аж кінець кінцем по хатині розляглось лунке розкотисте хропіння.