Слава ЗСУ!

Щоб усе стало зрозуміло, повернімось до тієї нічної години, коли гравці в монте так раптово подалися геть.

Коли Фелім побачив трьох червоношкірих дикунів, що сиділи коло столу й завзято різалися в карти, це витверезило його краще, ніж весь попередній сон. І хоч видовище було доволі кумедне, ірландець не добачив у ньому нічого смішного, що й засвідчив дикий крик, яким він привітав непроханих гостей.

Та далі було вже й зовсім не до сміху. А втім, що було далі, Фелім не дуже-то й збагнув. Пам'ятав тільки, що ті троє індіанських воїнів раптом облишили гру, покидали карти на підлогу й підскочили до нього з великими оголеними ножами; а потім звідкись з'явився четвертий, і всі вони так само раптово покинули його лежати на підлозі й, штовхаючись у дверях, подалися геть з хатини.

Уся та сцена тривала якоїсь півхвилини, і коли Фелім отямився від жаху, він знову був у хакале сам-один.

Чи то він спав, чи ні? Чи воно приверзлося йому сп'яну, чи просто наснилося? Чи все те діялося насправді? А може, то була ще одна незбагненна проява на зразок тієї, що й досі стояла в нього перед очима?

Та ні, не могло йому таке приверзтися. Він же бачив дикунів зовсім поруч і не міг помилитись: то були живі люди, і вони щось говорили незнайомою йому мовою. Певне, своєю індіанською говіркою, а якою ж би ще! До того ж на підлозі лишилися розкидані карти.

Фелім і не подумав підняти хоч одну карту й подивитися, чи вони справжні, а не ввижаються йому. І не тому, що був ще очманілий од віскі,- просто йому забракло духу. Він боявся, що ті підозрілі карти обпечуть йому пальці. Хто міг знати, чи не належали вони самому дияволові!

Хоч як плутались його думки, ірландець усе-таки зміркував, що лишатися в хатині йому небезпечно. Ті розфарбовані картярі могли повернутися, щоб закінчити свою гру. Вони ж бо залишили там не тільки карти, а й усе мустангерове майно. І так само раптово, як зникли,- а на те, певно, була якась поважна причина,- могли й з'явитися знов.

Гнаний цією думкою, Фелім не гаяв часу й, загасивши свічку, щоб ніхто його не помітив, крадькома вибрався з хатини.

Вийти у двері він побоявся. Лужок перед хатиною заливало місячне світло, а дикуни могли бути десь поблизу. Отож він виліз крізь задню стіну, знявши одну з кінських шкур і протиснувшись між стояками.

Аж ось він опинився надворі й навшпиньки гайнув у тінь під деревами. Та ледве встиг відійти трохи від хатини, як побачив попереду щось темне. Звідти долинали звуки, так ніби кілька коней гризли вудила й час від часу били копитом.

Фелім став і сховався за стовбуром кипариса. Визираючи звідти, він скоро впевнився, що то справді коні. Йому здалося, що їх там четверо, і належали вони, без сумніву, отим чотирьом індіанцям, що перетворили хатину мустангера на картярський дім. Як видно, коні стояли припнуті до дерева, але ж десь там-таки могли бути і їхні господарі.

Подумавши про це, ірландець уже хотів був повернути й податися в інший бік, як раптом звідти долинули гучні голоси - кілька чоловіків начебто комусь погрожували й щось наказували. Потім почулися уривчасті крики, в яких звучав жах, за ними гавкіт собаки - і все затихло. Тільки раз по раз шурхотіло в кущах і тріщали гілки - неначе кілька чоловік панічно тікали через підлісок.

Фелім наслухав далі, а ті звуки щомить гучнішали. Втікачі наближалися до його кипариса.

Стовбур кипариса тісно обступали молоді пагони, що росли від основи, утворюючи навколо дерева щось ніби вузькі темні ніші. В одну з таких ніш і шаснув Фелім і зачаївся в темряві.

Ледве "він устиг сховатись, як із заростей вибігли четверо й, не спиняючись ні на мить, кинулися до коней. Пробігаючи повз нього, вони щось говорили між собою; що саме - ірландець не зрозумів, але голоси їхні виказували жах. Та й уся їхня поведінка не лишала сумнівів щодо цього. Як видно, ті люди тікали від якогось грізного ворога, що настрахав їх до нестями.

Якраз поза тінню кипариса була невелика прогалина, яскраво освітлена місяцем. Щоб дістатися до своїх коней, втікачі мали перетнути її, і, коли вони опинились на видноті, їхні оголені до пояса тіла зблиснули червоною фарбою.

Фелім одразу впізнав тих чотирьох добродіїв, що кілька хвилин тому так безцеремонно хазяйнували в хатині мустангера.

Він не показувався із своєї схованки, поки ті четверо не скочили в сідла й не поскакали геть,- власне, аж поки тупотіння їхніх коней сказало йому, що вони виїхали виярком на рівнину й чимдуж погнали далі, а отже, вочевидь не мали наміру повертатися.

- Ну хіба не чортівня? - пробурмотів він, виходячи з-під кипариса й здивовано розводячи руками.- Чиста чортівня, побий мене грім! Що ж би все воно мало означати? Чого було треба тут тим червоношкірим дияволам? І хто їх так наполохав? Бо хтось таки нагнав на них добрячого страху, це ж ясно як Божий день. А чи не той самий?.. Щоб я пропав, коли це не на нього вони наскочили. Я ж чув, як гарчав собака, а він же подався тоді слідом за отим. О Боже, а що ж воно таке оте? А може, воно поженеться за ними й зараз прискаче сюди?..