Слава ЗСУ!

Та ця переміна була аж ніяк не кумедна. Навпаки, на всіх обличчях з'явилася тривога, залунали крики жаху. Люди хапалися за зброю, кидалися до своїх коней.

«Індіанці!» - цей вигук був у всіх на устах, хоч його ніхто й не чув за ґвалтом. Тільки напад команчів міг викликати таке сум'яття. Здавалося, весь загін от-от подасться навтіки.

Якийсь час люди з криками гасали по лужку чи, скуті страхом, мовчки стояли на місці. Багато хто, підбігши до своїх коней, сховався за ними, як за щитами, від індіанських стріл. Лише декотрі з загону були звичні до таких пригод, а решта, не маючи досвіду життя в преріях, злякалися не на жарт і повпадали в паніку.

Так тривало доти, доки всі вершники порозбирали своїх коней і ті заспокоїлись. Тепер було чути тільки іржання бідолашної худобини, яка стала призвідницею всього того ґвалту.

Отоді й виявили справжню причину переполоху, а також і те, що слуга-ірландець утік.

На Фелімове щастя, він мав обачність сховатися - в кущах, і це врятувало його. Якби його схопили знов, за його життя можна було б дати не більше, ніж за життя його господаря.

Розлючені тим усім, двадцятеро чоловіків водночас схопили рушниці й націлили їх на стару конячину. Та, перш ніж котрийсь із них встиг вистрілити, хтось інший, що стояв ближче, накинув їй на шию ласо і, затягши зашморг, примусив замовкнути.

Спокій відновлено, і можна повернутися до перерваного чорного діла. Настрій натовпу не змінився. Кумедна пригода не схилила тих людей до милосердя, а навпаки, тільки дужче розлютила їх. Одних пече сором за свою жалюгідну поведінку перед лицем фальшивої тривоги, інші роздратовані тим, що довелося відкласти смертельне дійство. І тепер усі знов збираються докупи, палаючи жадобою помсти. Про це свідчать і їхні гнівні вигуки, і брудна лайка.

Знову навкруг засудженого змикається лиховісне людське коло, і сцена набуває знов моторошного вигляду.

Знову добровільні кати беруться за мотузку, і по натовпу, як і -раніш, перебігає страшна думка: «Ще хвилина - і Морісові Джеральду кінець!»

Та, на щастя, ту похмуру церемонію знов доводиться урвати.

Як не схожа на смерть легка світла постать, що вихоплюється з тіні дерев на осоння!

«Жінка! Прекрасна жінка!»

Ці слова мовлено тільки подумки, бо озватись уголос ніхто не зважується. Всі стоять так само непорушно, але вираз їхніх облич дивно змінився. Навіть найзапекліші нечеми не лишаються байдужими до появи цієї непроханої гості. Вони враз знічуються, так ніби почувають за собою вину.

Падучою зіркою вона розтинає натовп і, не дивлячись ні на кого, не озиваючись ані словом, схиляється над засудженим, що й досі лежить на траві із заткнутим ротом. Потім швидким порухом хапає мотузку і обіруч висмикує її з рук отетерілих від подиву катів.

- Техасці! Яка підлота! - кричить вона, спопеляючи натовп презирливим поглядом.- Ганьба вам! Ганьба!..

Усі мовчать, вражені цим жалючим докором. А вона не вгаває:

- Оце такий ваш суд! Справедливий суд! Засудити людину без оборонця, навіть не вислухавши її! І оце ви називаєте правосуддям? Вашим техаським правосуддям? Нелюди, вбивці, ви гідні тільки презирства!..

- Що це означає? - гнівно кричить Пойндекстер, підбігаючи до дочки й хапаючи її за руку.- Ти збожеволіла, Лу... збожеволіла! Як ти тут опинилася? Я ж звелів тобі їхати додому! Іди звідси, зараз же йди! І не втручайся в те, що зовсім тебе не стосується!

- Це стосується й мене, батьку!

- Що?.. Як?.. А, справді - ти ж сестра. Цей чоловік - убивця твого брата.

- Я не вірю... не можу цьому повірити! Не може такого бути! Він не мав ніяких причин... Слухайте, ви, якщо ви люди, то не чиніть, як дикуни. Судіть його справедливим судом, і тоді... тоді...

- Його судили по справедливості! - вигукує хтось, вочевидь із чужого голосу.- Ні в кого немає сумніву, що він винен. Це він убив вашого брата, більше нема кому. І дуже негарно, міс Пойндекстер,- ви вже мені даруйте, але дуже негарно, що оце ви намагаєтесь захистити його від заслуженої кари.

- Атож, справді! - підтримують його кілька голосів.

- Хай звершиться правосуддя! - вигукує ще хтось затерту судову фразу.

- Хай звершиться!.. Хай звершиться!..- луною підхоплюють десятки голосів.

- Ви вже вибачайте, міс, але ми змушені просити вас піти звідси... Містере Пойндекстере, ви б забрали свою дочку.

- Ходімо, Лу! Тут тобі не місце. Ти повинна піти... Що? Відмовляєшся? Боже праведний, дочко! Ти що, думаєш суперечити мені?.. Ану, Касе, візьми-но її за руку й відведи звідси!.. А як не підеш сама, Лу, ми примусимо тебе силоміць. Будь розумницею і роби як я кажу. Ну ж бо, йди!