Слава ЗСУ!

Розділ XCV ОСТАННІЙ СВІДОК

Це напружене чекання серед урочистої тиші триває вже цілих десять хвилин. Лише час від часу чути поодиноке слово чи. вигук, коли комусь ввижається вдалині якась цятка. Тоді по натовпу перебігає схвильований гомін, і всі зводяться навшпиньки, щоб краще бачити.

Уже тричі то була фальшива тривога. Людям ось-ось урветься терпець, і в цю мить лунає ще один вигук, голосніший і впевненіший.

Цього разу помилки немає. На обрії з'являються темні цятки, які швидко збільшуються, набирають обрисів і наближаються. Нарешті з марева, що стоїть над розпеченою сонцем прерією, виринають три вершники, і під великим дубом лунає гучне «ура».

У двох вершниках неважко впізнати Зеба Стампа й Кассія Колхауна. Ще легше впізнати третього - навіть здаля його моторошну постать не сплутаєш ні з ким.

За вигуком натовпу, який провістив появу перших двох вершників, чути й другий, ще виразніший: люди побачили, що за ними двома їде й той, хто так довго привертав до себе збуджені думки й викликав стільки неймовірних припущень. І хоч тепер уже всі знають, що він собою являв, проте дивляться на нього мало не з побожним трепетом.

Після того другого вигуку западає глибока тиша, якої ніщо не порушує, аж поки всі троє під'їжджають зовсім близько. Та й тоді в натовпі чується тільки глухе перешіптування, так наче думки людей надто святобливі, щоб висловлювати їх уголос. Багато хто рушає вперед, назустріч прибульцям, і потім із зачудованим виглядом проводжає їх туди, де засідає суд.

Троє вершників спиняються скраю натовпу, і глядачі одразу ж переміщуються, оточуючи їх збудженим колом. Двоє злазять з коней, третій залишається в сідлі. Колхаун відводить свого коня вбік, а тоді змішується з натовпом. Та тепер уже нікому немає діла до нього. Всі погляди й усі думки звернені до вершника без голови.

Зеб Стамп, залишивши свою стару кобилу, бере за вуздечку гнідого мустанга й веде його під дерево, ближче до суду.

- Ну от, суддя,- каже він тоном господаря становища,- і ви, дванадцятеро присяжних! Оце свідок, що допоможе вам розплутати справу. Як ви дивитесь на те, щоб допитати його?

Чути здавлений вигук: «О Боже, це він!» - а тоді з натовпу виходить високий літній чоловік і спиняється біля вершника без голови. Це його батько.

З-поза натовпу долинає ще один вигук,- власне, жіночий зойк, що враз уривається, так наче та жінка зомліла. То його сестра.

Вудлі Пойндекстера обережно ведуть геть. Він не опирається і, здається, навіть не тямить, що діється навколо. Його відводять до карети, яка стоїть оддалік, і садовлять поруч із дочкою.

Але карета не рушає з місця. Сьогодні Луїза Пойндекстер сама правує кіньми, а вона твердо постановила собі лишитися там до кінця, аж поки почує вирок, а якщо він буде фатальний - то й до самої страти.

Зеба Стампа офіційно запрошують зайняти місце свідка. Суддя дозволяв оборонцеві розпочати допит. Деякі формальності знехтувано: старого мисливця вже приведено до присяги раніше, отож йому просто пропонують розповісти, що він знав про справу, яку розглядав суд, і дають говорити вільно, не перебиваючи запитаннями.

Зеб починав свої свідчення простими короткими фразами, як видно, вважаючи, що саме так належить говорити в суді.

- Про це чорне діло я вперше почув наступного дня після того, як пропав молодий Пойндекстер. Мені сказали про це, коли я вертався з полювання. Сказали й про те, що мустангера підозрюють у вбивстві. Я знав, що він на таке нездатен, і поїхав з ним побачитися. Його вдома не було, був тільки слуга Фелім. Того так наполохали всякі пригоди, що він і розказати до ладу нічого не міг. Ну от, поки ми з ним балакали, прибіг собака, а на шиї в нього щось прив'язано. То була мустангерова картка, і на ній якісь слова, нашкрябані червоним. Я подивився - а то кров. Ті слова говорили кожному, хто годен був їх прочитати, де знайти хлопчину.

Я й подався туди, а з собою взяв і Феліма з собакою. Ми наспіли саме вчас, щоб урятувати мустангера від пазурів одного з тих плямистих котів, на яких мексиканці кажуть тигри, а хлопчина, я чув, називав їх ягуарами. Я вліпив у ту звірюку кулю, і там їй був і кінець. А потім ми доправили мустангера до його хатини. Сам він іти не міг, то довелося тягти його на таких собі ношах. До того ж він геть утратив тяму й шалів, як дикий індик напровесні.

Ну от, доправили ми його додому, і там він і лежав, аж поки наскочили шукачі й захопили його...