Слава ЗСУ!

Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити - чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з'явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну «курочку» його неприязнь не поширювалась - про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:

- Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він мені не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів'я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга... Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стамп! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав «курочку» і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.

- Ну, містере Феліме, начувайся! - вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна.- Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні - то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!

Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.

Повернувшись до своєї трав'яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:

- Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться - це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь... Еге! Що це там? Здається, вже...

Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий ґвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.

Почалося з людського крику - чи, краще сказати, зойку,- такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О'Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.

- Що сталося? - запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги.- Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?

- Ой паничу! Куди гірше, Бог мені свідок! На мене напала змія! Геть усього покусала! О святий Патріку, я нещасний пропащий грішник! Тепер я напевне помру!

- Покусала, кажеш? Де? - спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги.- Не бачу ніяких укусів,- провадив він, повертаючи Феліма на всі боки й пильно досліджуючи кожну п'ядь його

шкіри.

- Жодної подряпинки,- коротко докинув Стамп.

- Не покусала? Ну, хвалити Бога! Але ж вона повзала по мені, от наче й зараз відчуваю, холодна, мов

милостиня.

- А чи була тут взагалі змія? - спитав Моріс, не дуже вірячи Фелімовим словам.- Мабуть, це тобі просто наснилося, Феліме.

- Ой ні, не наснилося, паничу! Справжнісінька змія! Хай мене грім поб'є, коли брешу!

- Схоже на те, що змія таки була,- сухо зауважив мисливець.- Ану подивимось, може, й знайдемо її. Та все ж дивно. Навколо хатини лежить волосяна мотузка, то як же змія перелізла через неї?.. Ага, онде вона! - Зеб Стамп показав у куток, де, згорнувшись кільцями, лежала змія.- Е, та це ж усього-на-всього «курочка»! - вигукнув він.- Від неї шкоди не більш, як від голуба. Не могла вона тебе покусати, містере Феліме, але ми її однак скараємо.

З цими словами старий мисливець схопив плазуна, підняв високо над головою і так пожбурив на підлогу, що мало не вибив з нього дух.

- Ну от, містере Феліме! - мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота.- Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.

Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посміюючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст - уже втретє за ту ніч.