Слава ЗСУ!

- Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх...

- Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?

Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.

- Але...- вимовив він нарешті,- ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею... що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це...

- Ні, ні, ні! - квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши.- Вона таки понесла... цебто спочатку... Але потім... уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?

- А могли б спинити й раніше?

Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.

- Та мабуть... мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на -порося, курку чи дітлаха.

Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті,- навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою,- йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.

- Сказати правду,- з чарівною щирістю вела далі дівчина,- я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.

- Вам хотілося побути на самоті? - спитав мустангер, видимо розчарований.- Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.

- Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?

- Ні, не тільки... Власне, про індіанців я й не думав.

- Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.

Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.

Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді - тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.

Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.

- Дикі жеребці! - вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги.- Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.

- Це та небезпека, про яку ви казали?

- Атож.

- А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.

- Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.

- Що ж нам робити? - спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під'їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.

- Якщо вони нападуть на нас,- відказав той,- ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу...

- Або? - спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування.- Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.

- Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль,- провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого,- вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.

- Нам треба рушати зараз же?

- Ш, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники... Атож, так воно і є - між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!