Слава ЗСУ!

- Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить - тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.

- І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.

- Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо,- це мексиканці. І те, що ви так люб'язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.

- А може, містере Джеральде, ви з скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.

- Хто?

- Ваш друг, містер Зебулон Стамп.

- Ха-ха! Старий Зеб - кепський знавець, коли йдеться про ласо.

- Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо,- промовила молода креолка.- Кажуть, ніби це не ли-чить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?

- Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.

- Вона американка?

- Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.

- Молода?

- Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.

- А яка на зріст?

- Трохи нижча за вас.

- Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.

- Як на мене, то креолки до цього поділу не входять,- галантно зауважив мустангер.

- Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? - знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту.- Чи мені вже пізно починти? - Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.

- Зовсім не пізно,- запевнив її Моріс.- Рік чи два практики - і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а...- Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.

- А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі,- докінчила за нього дівчина.

- Ні-ні! - зі сміхом заперечив він.- То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.

«Що це - скромність? - думала молода креолка.- Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!»

- Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? - спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд.- Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен...

- Так, справді,- квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі.- Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов'язок. Вертаймося.

Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту «пастку на мустангів».

Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.

Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур'яновими преріями» - ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.

Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю,- квітник, насаджений і виплеканий самою природою.

Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур'яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.

- Ох, яка краса! - в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.

- Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?

- Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти,- все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує - цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.

- Тут немає будинків.

- Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків - щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б...- з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: -...вмерти.

Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова - то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.