Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вершник без голови



Розділ XXVII «Я КОХАЮ ТЕБЕ!»

Луїза Пойндекстер знову на асотеї, з новою душевною мукою. Широкі кам'яні сходи знову привели її туди, звідки вона щораз спостерігала сцени, які заподіювали їй тільки біль. Вона вже не раз подумки давала собі слово не ступати більше на ті сходи, принаймні найближчим часом. Але щось сильніше за її сильну волю ставало на перешкоді. І наступного ж дня, перше ніж сонце встигало висушити росу на травах прерії, Луїза порушувала своє слово.

Як і напередодні, вона стояла біля парапету, дивлячись на дорогу по той бік річки. Як і напередодні, побачила там вершника з рукою в черезплічнику й швидко відступила, щоб той не помітив її.

Він знов їхав туди ж таки й так само кидав довгі погляди на гасієнду, а потім спинився під деревами навпроти.

У серці молодої креолки боролися надія і страх. Якоїсь хвилі вона ладна була навіть показатися йому на очі. Але страх переміг, і в наступну мить вершник зник у заростях.

Куди він поїхав?

Це риторичне запитання було точнісінько те саме, що й напередодні. І відповідь на нього була та сама.

Куди ж, як не на побачення з доньєю Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос!

Чи був у цьому хоч якийсь сумнів?

А коли й був, то він мав скоро розвіятись. Не минуло й двадцяти хвилин, як на тій самій дорозі з'явилася плямиста, як леопард, лошиця з вершницею в сідлі й поскакала в тому самому напрямі.

Ревниве серце креолки не витримало. Ніяка правда не завдала б їй більших страждань, ніж підозра, що краяла її серце. І вона вирішила пересвідчитись у всьому сама, нехай би навіть це вбило в ній останній кволий промінець надії.

Вона заглибилась у зарості, де хвилин за двадцять перед тим зник мустангер. На дорогу падали тремтливі тіні акацій. Луїза нечутно їхала по м'якому дернику понад узбіччям дороги, щоб кінь не зачепив копитом і камінця. Довге пірчасте листя акацій звисало майже їй до очей, переплутуючись із перами на її капелюшку. Вона сиділа в сідлі пригнувшись, так наче боялася, щоб її не помітили, і пильно дивилася вперед.

Невдовзі вона виїхала на гребінь пагорба, з якого відкривався дальший краєвид. Там вона побачила великий будинок, оточений деревами. То була гасієнда дона Сільвіо Мартінеса, дядька доньї Ісідори. Луїза знала вже й це.

На рівнині внизу видно було й інші будинки, але тільки до того будинку й дороги до нього прикипів насторожений і допитливий погляд молодої креолки.

Деякий час вона стояла, отак спостерігаючи, але марно: нікого не видно було ні в будинку, ні коло нього. Та й на приватній дорозі, що вела до садиби, так само як і на загальному путівці, теж не було ані душі. На пасовищі бродило кілька коней, але всі без сідел і вершників.

Може, донья Ісідора виїхала до Моріса на побачення? Чи, може, він зайшов у дім?

Де вони тепер - у гаю чи в будинку? Якщо в гаю, то чи знає про це дон Сільвіо? А якщо в будинку, то чи він удома, чи схвалює цю зустріч?

Ось які запитання мучили молоду креолку, коли вона раптом почула кінське іржання, а потім і цокіт копит на кам'янистій дорозі.

Дівчина подивилася вниз і побачила мустангера, що піднімався крутим схилом пагорба просто до неї. Вона могла б помітити його й раніше, якби вся її увага не була прикута до гасієнди.

Він їхав сам, як і тоді, коли поминав Каса-дель-Корво. Ніщо не говорило про те, що він недавно був у чиємусь товаристві, а надто в товаристві коханої жінки.

Уникнути зустрічі з ним Луїза не могла: було запізно. Плямиста лошиця вже відповіла на вітання свого давнього знайомого. Отож і вершниця мусила лишитися на місці, чекаючи, поки мустангер під'їде до неї.

- Доброго ранку, міс Пойндекстер,- мовив він, бо і в прерії не заведено, щоб дама віталася перша.- Ви сама?

- Сама, сер. А чом би й ні?

- Кругом же зарості... А втім, я згадав, ви ж казали мені, що любите їздити верхи на самоті.

- Здається, ви теж це любите, містере Джеральде. Чи, може, ви не завжди їздите на самоті? Я не помиляюся?

- Слово честі, я справді люблю їздити сам. А останнім часом маю нещастя жити в тутешньому готелі, чи, краще сказати, в заїзді, то там цілий день такий гамір, що й здоровому важко знести, не те що хворому, як оце тепер мені. Після всього того шарварку прогулянка верхи по цій тихій дорозі - просто насолода. Під цими тінястими акаціями з їхніми пишними зеленими віялами, що тріпочуть на вітерці, будь-який хворий забуде про свої недуги. Ви згодні зі мною, міс Пойндекстер?

- Вам краще знати, сер,- на мить збентежившись, відказала дівчина.- Ви ж так часто тут буваєте.

Попередня
-= 69 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 6.


Останній коментар

  19.11.2015

норм множа читать тюльки 134 сторінка трагична і страшна


  17.11.2015

Читай онлайнзнайди книгу до душі...


anonymous16396 17.07.2015

Прекрасна книга для тих хто бажає відкривати нові світи у безмежному просторі прерій та життів людей сповненених пригод і таємниць. Книга наповнена описами природи, що дають змогу розігратися уяві та після прочитання цієї книги ви матимете сплеск емоцій які не дадуть забути прочитане...


Додати коментар