Слава ЗСУ!

- Часто? Та я тільки вдруге сюди приїхав, відколи зміг знову сісти в сідло... Але пробачте, міс Пойндекстер, а звідки ви взагалі знаєте, що я тут буваю?

- О,- мовила Луїза, червоніючи й бліднучи,- цього не можна було не помітити. Я маю звичку проводити багато часу на асотеї. Там так гарно, особливо раннім ранком, коли ще не жарко, дме свіжий вітрець, співають пташки в саду, і краєвид навколо чудовий. З нашого даху добре видно й цю дорогу. Звідти я й бачила вас, коли ви проїжджали,- звичайно, тільки доти, доки ви не заїхали під ці тінясті акації.

- То ви мене бачили? - спитав Моріс, зніяковівши, але не від натяку, прихованого в останніх словах,- його він просто не міг зрозуміти,- а від згадки про те, як, їдучи відкритою ділянкою дороги, він раз у раз дивився на Каса-дель-Корво.

- Та хіба ж я могла не побачити? - швидко відповіла молода креолка.- Від нас до дороги заледве шістсот ярдів. Навіть жінку - меншу за вас і на меншому коні - і то було добре видно. Коли я побачила, як спритно вона накинула своє ласо на бідолашну антилопку, то одразу зрозуміла, що це та сама сеньйорита, чесноти якої ви так люб'язно мені змалювали.

- Ісідора?

- Ісідора.

- Ай справді. Вона ж якийсь час тут гостювала.

- І дуже дбала про містера Моріса Джеральда?

- Атож, і це правда. Вона була дуже добра до мене, а я так і не мав нагоди їй подякувати. Хоч як приязно вона до мене ставиться, проте люто ненавидить нас, іноземців, і нізащо б не погодилась переступити поріг готелю містера Обердоффера.

- Он як! Мабуть, вона воліє зустрічатися з вами під цими тінястими акаціями?

- Я зовсім не бачився з нею, принаймні вже багато місяців, і тепер, мабуть, не скоро побачуся, бо вона поїхала додому, на Ріо-Гранде.

- Ви кажете мені правду, сер? Ви не бачилися з нею?.. Вона вже поїхала звідси?

- Поїхала,- відповів Моріс, видимо здивований.- Ну звісно, я з нею не бачився. Та й дізнався про те, що вона була тут, тільки коли лежав хворий і вона надсилала мені всякі ласощі. Правду кажучи, вони були мені дуже до речі. Готельна кухня далеко не з найкращих, та й містер Обердоффер ставиться до мене не дуже прихильно. Донья Ісідора надто щедро віддячила мені за ту невелику послугу, що я їй колись зробив.

- Послугу? Чи можна спитати, яку саме, містере Джеральде?

- Авжеж. То була чиста випадковість. Просто мені трапилася нагода заступитися за цю дівчину й урятувати її від індіанців - Дикого Кота і його одноплемінців-семінолів. Вона попалась їм до рук, коли їхала з Ріо-Гракде в гості до свого дядька, дона Сільвіо Мартінеса,- онде видно його будинок. Ті негідники були п'яні,-і їй загрожувала, може, й не смерть, але чимала небезпека. Одне слово, бідолашна дівчина опинилася в скруті, і їй було б нелегко вирватись, коли б я випадково не проїжджав там.

- І оце ви називаєте невеликою послугою? Ви надто скромні в своїх оцінках, містере Джеральде. Та якби хтось зробив таке для мене...

- То чим би ви віддячили йому? - спитав мустангер з притиском на останньому слові.

- Я б покохала його,- швидко відказала дівчина.

- А коли так...- Моріс під'їхав майже впритул і, нахилившись до неї, прошепотів їй на вухо так палко, що аж дивно було чути від нього, завжди такого стриманого: - А коли так, то я віддав би половину свого життя за те, щоб побачити вас у руках Дикого Кота і його п'яних одноплемінців, а другу половину - за те, щоб вирятувати вас із небезпеки!

- Ви правду кажете, Морісе Джеральде? Не жартуйте зі мною, я не дитина. Скажіть щиро! Це правда?

- Так, правда! Клянуся небом! Найсолодшою миттю в моєму житті була та, коли під

час верхової прогулянки одна чарівна жінка нахилилася до мене в сідлі й поцілувала мене.

Найніжнішим поцілунком, що його звідав Моріс Джеральд, був поцілунок Луїзи Пойндекстер, коли вона, звівшись у стременах і поклавши руку йому на плече, палко вигукнула:

- Хай буде що буде! Я кохаю тебе!.. Я кохаю тебе!

Розділ XXVIII ЗАБОРОНЕНА ВТІХА

Відтоді як у Техасі з'явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше - від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів,- найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.

Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення - про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки [46].

---

  46 Томагавк - невеличка сокира, зброя індіанців. «Закопати томагавки» - укласти мир.