Слава ЗСУ!

І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова «ведмідь», «ягуар», «вепр» звучали рідше й викликали не такий острах, як слово «індіанець». Індіанцями в Техасі лякали дітей,- як ото в нас їх лякають домовиками,- і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.

Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.

Вони почали вірити, що все те - не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.

Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина - дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.

- От несподівана новина! - вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.- І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.

- Прикра новина, тату? - спитала його дочка, нараз червоніючи.

За цим запитанням стояло й інше, не висловлене

вголос:

«Про що майор міг написати? Я зустріла його вчора на дорозі серед акацій. Він бачив мене з... Невже про це? Боже мій! Якщо батько дізнається...»

- Команчі на стежці війни - ось що пише майор.

- Ото й тільки? - мовила Луїза, так ніби новина не варта була того, щоб через неї тривожитись.- Ви налякали нас, сер. Я думала,, сталося щось гірше.

- Щось гірше! Ти говориш дурниці, дитино! В Техасі немає нічого гіршого за команчів на стежці війни, нічого й наполовину небезпечнішого.

Луїза могла б сказати, що є небезпеки й не менші, принаймні такі, від яких не легше врятуватися. Може, вона пригадала втечу від диких жеребців або слід ласо.

Проте вона змовчала. Тепер Обізвався "Колхаун:

- То майор певен, що індіанці пішли війною? Що він пише, дядечку?

- Пише, що про це вже кілька днів ходила чутка, але не дуже вірогідна. А тепер вона підтвердилась, Учора ввечері до форту прийшов Дикий Кіт, ватаг семінолів, з гуртом своїх одноплемінців. Вони сказали, що команчі по всіх своїх стійбищах у Техасі вже з місяць як поставили розмальовані стовпи й танцюють навколо них танок війни. Кілька загонів уже рушили в набіги, і їх от-от можна чекати й у нашій околиці.

- А той Дикий Кіт, хто він сам? - мовила Луїза, пригадавши розповідь мустангера.- Хіба можна довіряти зрадникові? Він напевне не менший ворог білим, ніж своїм братам - індіанцям.

- Твоя правда, дочко. Ти сказала про ватага семінолів майже тими самими словами, що й майор у приписці до свого листа. Він радить нам не довіряти тому двоєдушному старому негідникові, що напевне перекинеться до команчів, як тільки це стане йому вигідно... А втім,- провадив далі плантатор, відкладаючи набік листа й беручись до кави та вафель,- будемо сподіватися, що ми взагалі не побачимо тут червоношкірих - ні семінолів, ні команчів. Гадаю, зубчасті парапети Каса-дель-Корво приведуть їх до тями, і вони обминуть наш дім стороною.

Перше ніж хтось устиг озватися, в дверях їдальні з'явилося чорне обличчя кучера Плутона, і розмова перейшла на інше.

- Чого тобі, Плутоне? - спитав господар.

- Го-го! Мас' Вудлі, цьому Нігерові нічого не треба. Тільки сказати панночці Луї, хай швидше кінчає снідати, бо плямиста вже під сідлом, жде не діждеться залізячки між зуби. Еге! Аж танцює на камінні, так хоче на травичку в прерію.

- Ти збираєшся їхати в прерію, Луїзо? - спитав плантатор, спохмурнівши й не приховуючи свого невдоволення.

- Так, тату. Я думала проїхатись.

- Не можна.

- Он як?

- Я тільки хочу сказати, щоб ти не їздила сама. Це не личить дівчині.

- Чому, тату? Я ж часто їжджу сама.

- Атож, чи не занадто часто.

Останні слова змусили дівчину злегка почервоніти, хоч вона й не була певна, що саме хотів сказати батько. Та допитуватись вона не стала, а навпаки, визнала за краще остерегтися, і це видно було й з її відповіді.

- Гаразд, тату, коли ти не дозволяєш, я більш не їздитиму. Виходить, ви цілий день будете десь там У своїх справах, а мені сидіти ув'язненій у цьому похмурому будинку? Оце так, по-твоєму, я маю жити