Слава ЗСУ!

Розділ XXXVIII МЕСНИКИ

Швидко, але, як видно, правильно витлумачивши ті страшні докази, знавіснілий від горя батько скочив у сідло й погнав чвалом до форту.

Колхаун сів на свого коня й помчав слідом за ним.

Тривожна звістка дуже скоро поширилась по всій окрузі. Прудкі вершники рознесли її вгору й униз по річці, аж до найвіддаленіших плантацій.

Індіанці на стежці війни! Вони вже тут, під боком, знімають скальпи! Молодий Пойндекстер став їхньою першою жертвою!

Генрі Пойндекстер - благородний і великодушний юнак, що не мав жодного ворога в цілому Техасі! Хто ж, як не індіанці, міг пролити цю невинну кров? Тільки команчі здатні на таку жорстокість.

Ніхто з вершників, які ще тієї ж години з'їхалися на плац форту Індж, не мав сумніву, що це вчинили команчі. Лишалося тільки невідомим - як, коли і де.

На перше з цих питань досить переконливо відповідали плями крові на шерсті коня та сідлі. Той, кому належала ця кров, був застрелений або пронизаний списом просто в сідлі. Найбільше плям було з правого боку, і вони мали такий вигляд, наче по них щось мазнуло,- це було помітно й на лопатці коня, й на крилі сідла. Певно, те «щось» було тілом вершника, що безживно падало з сідла на землю.

Деякі з присутніх - прикордонні старожили, що мали досвід у таких справах,- з не меншою певністю визначали й час, коли вчинено злочин.

За їхніми словами, кров була пролита близько десяти годин тому.

Був уже полудень. Отже, вбивство сталося десь о другій годині, ночі.

Та чи не найбільшу вагу мало трете запитання - принаймні тепер, коли злочин уже було вчинено.

Де його вчинено? Де шукати тіло?

А відтак - і де шукати вбивць?

Ось які справи обговорювала рада місцевих плантаторів і військових, спішно зібрана у форті Індж і керована комендантом форту, поруч якого мовчки стояв прибитий горем батько.

Остання проблема була особливо складна. На компасі прерій, так само як і на компасі мореплавців, тридцять два румби, отож будь-яка експедиція, що вирушає на пошуки воєнного загону команчів, має вибирати з-поміж тридцяти двох можливих напрямків, і тільки один буде правильний.

Хоч було відомо, що рідні краї тих диких кочівників на заході, це не могло багато зарадити в пошуках: адже словом «захід» означували величезне півколо, що тяглося на сотні миль. До того ж команчі вийшли на стежку війни і цілком могли підступити до загубленого на берегах Леони поселення й зі сходу. Це було навіть імовірніше, бо ті винахідливі воїни часто вдавалися до таких воєнних хитрощів.

Вирушати навмання, маючи лише одну можливість із тридцяти двох, здавалося просто нерозумним. Пропозиції поділитися на кілька груп і шукати в різних напрямках не підтримав майже ніхто, та й сам майор рішуче відхилив її. Убивць могло бути й з тисячу, а переслідувачів - удесятеро менше: півсотні драгунів з гарнізону форту й десь стільки ж вершників з місцевого населення. Загін мав триматися разом, бо окремі групи індіанці могли відрізати від інших і нищити поодинці.

Цей доказ визнали переконливим. Навіть нещасний батько і начебто не менш уражений горем двоюрідний брат пристали на думку обачнішої більшості, підтриману авторитетом коменданта форту.

Отож ухвалили вирушити одним загоном.

Але в якому напрямі? Про це й далі точилися суперечки.

Розсудливий піхотний капітан привернув до себе загальну увагу, запропонувавши з'ясувати, куди міг поїхати юнак, якого вважали вбитим. Хто бачив Генрі Пойндекстера останній?

Передусім узялися розпитувати його батька та двоюрідного брата.

Плантатор востаннє бачив сина в їдальні за вечерею і гадав, що той одразу ж пішов спати.

Колхаунова відповідь була не така однозначна й мало кого задовольнила. Він розмовляв з двоюрідним братом пізніше, тоді побажав йому на добраніч, і в нього склалося враження, що той мав іти до своєї спальні.