Слава ЗСУ!

Почувши своє ім'я, собака підвів голову й озирнувся навколо, немовби запитуючи, чого від нього хочуть. Та побачивши, що Фелім говорить сам до себе, він знов поклав голову на місце.

- Ет! Мені не треба відповіді, друже. Я й сам добре знаю. Мені б і скляночки звідти вистачило, але ж панич сказав - ні краплі, то я вже й не смію. Хоч після всього того пакування в мене аж язик до рота прилипає, наче я туди пластир упхав. Ну просто ганьба, їй-Богу, що панич Моріс узяв з мене слово не чіпати питва, та ще й тепер, коли воно йому ні до чого. Він же сам казав, що повернеться сюди тільки на одну ніч, то не вип'є ж він за вечір дві кварти! Хіба що отой старий гріховодник Стамп з ним приїде. А то справжня прірва, хай йому абищо! Він може влити в себе стільки віскі, що й паничеві нічого не лишиться... Та, хвалити Бога, є хоч одна втіха - скоро ми поїдемо звідси в наш рідний старий Баллібаллах. Отам уже я вип'ю на радощах! І не якоїсь американської погані, а справжнього ірландського! Гіп-гіп ура! Сама вже думка про це тішить серце. Гіп-гіп ура!

Підкидаючи капелюха до стелі й ловлячи його на льоту, -повеселілий ірландець ще кілька разів вигукнув своє сміховинне гасло. Потім угамувався і якийсь час сидів мовчки, як видно, наперед смакуючи подумки ті втіхи, що чекали на нього в Баллібалласі.

Та невдовзі думки його повернулися до ближчих речей, а головне - до бутля в кутку хатини. Фелім прикипів до нього поглядом, і в очах його дедалі Увиразніте блищав жадібний вогник.

- Ах ти, моя золота посудинко! - знову звернувся він до бутля.- Яка ж ти все-таки й гарна! Так і тягне тебе поцілувати. Ти ж не викажеш мене, як я тебе цмокну разочок? Не викажеш, правда? Тільки один разочок. Шкоди з того нікому не буде. Та й панич, напевне, нічого не скаже, як дізнається, скільки пороху я тут наковтався, пакуючи всі оті речі. Мабуть, він і не сподівається, що я дотримаю слова, бо тепер усе не так, як раніш,- ми ж бо їдемо звідси. То як же не випити за щасливу дорогу. Недарма кажуть: сухо поїдеш - ні з чим приїдеш! Я так і поясню паничеві, коли він вернеться, то він і гніватись не буде. Є і ще одна причина: ось уже десять годин, як він мав приїхати, а його й досі нема. Ото й скажу, що випив лиш малу крапелиночку, бо дуже тривожився за нього. Він і словом мені не дорікне, клянуся святим Патріком! Я тільки нюхну, а там хай буде як буде... Лежи, Таро! Я нікуди не йду,- заспокоїв він собаку, що побачив, як він рушив до дверей, і теж підхопився.

Тварина не зрозуміла Фелімового наміру: він визирнув з дверей на стежку, аби тільки подивитись, чи не їде господар, що міг завадити йому прикластися до бутля.

Пересвідчившись, що на обрії ясно, він шаснув у куток, відіткнув бутля, підніс його до рота й ковтнув аж ніяк не «малу крапелиночку». Тоді поставив бутель на місце, повернувся й сів на табуретку.

Кілька хвилин він сидів тихо, потім знову заговорив сам до себе, проте час від часу звертався й до своїх слухачів - то до собаки, то до бутля в кутку.

- 0 Боже, і де ж це запропав панич? Казав, буде тут о восьмій ранку, а тепер уже, як вірити техаському сонцю, не менш за шосту пополудні. Мабуть, щось там його затримало. Як ти гадаєш, Таро?

Цього разу Тара зволив ствердно чмихнути, засунувши носа надто глибоко в попіл.

- Сили небесні! Чи не сталося з ним якогось лиха? Бо що ж тоді робити нам з тобою, старий ти собацюро? Як ми дістанемося до нашого рідного Баллібаллаха? Хіба що продамо паничеві речі. Отой келих - він із щирого срібла, то самого його нам вистачить, щоб доїхати... Ах ти ж чорт, ось про що я раптом згадав: я ж ніколи ще не пив з тієї прегарної посудинки. А з неї, мабуть, і питво смачніше. Цікаво, чи справді так? Та й саме час покуштувати.

Кажучи це, ірландець дістав із шкіряної скрині срібний келих, знов одіткнув бутля й налив собі, мабуть, з півсклянки.

Вихиливши віскі одним духом, він поцмокав губами, так наче хотів упевнитись, чи то справді добрий напій.

- Хай йому чорт, просто не знаю, чи так смачніше,- мовив він, усе ще тримаючи в одній руці келих, а в другій бутель.- Як я пригадую, то, мабуть, таки смачніше з бутля. Але отак, зі спогаду, не можна судити - я ж так давно прикладався до бутля, що вже й забув, як воно з нього смакує. Треба покуштувати разом з того і з того. Ось ми зараз це й зробимо.

Фелім підніс до рота бутель і, кілька разів ковтнувши, поставив його на місце. Тоді з глибокодумним виглядом, як справжній знавець, знову поцмокав губами.

- Ет, лиха година, знов я домилився! - сказав він, хитаючи головою.- Зовсім навпаки. Із срібла пити смачніше. Чи, може, це мені тільки здалося? Треба, мабуть, ще раз покуштувати з келиха. Я ж пив із нього тільки раз, а з бутля двічі. Виходить несправедливо. А справедливість має бути над усе. Не годиться кривдити цей гарненький срібний келишок. Ні, хай йому чорт, не годиться!