Слава ЗСУ!

Рейневан стояв як стовп, паралізований жахом і нерішучістю. Зате Самсон, не вагаючись, кинувся в бій.

Велетень, як ще раз з’ясувалося, умів рухатися зі швидкістю пітона та з грацією тигра. У три стрибки він опинився біля сплетених у боротьбі, точно, але при цьому з величезною силою садонув покруча кулаком просто у вовчу морду, розгубленого схопив за кошлаті вуха, відірвав від Шарлея, завертів, і на, котромусь із обертів копнув, цілячись на стовбур сосни, в який істота врізалася чолом з глухим стукотом, аж посипалася хвоя. Від такого удару череп людини розколовся б, як яйце, але вовкулака негайно схопився, завив по-вовчому і кинувся на Самсона. Він не атакував розкритою пащею й іклами, як можна було очікувати, а обсипав силача градом блискавичних, невловимих для ока ударів і копняків. Самсон парирував і відбивав їх усі, неймовірно швидкий і спритний, як на його статуру.

- Він б’ється... - простогнав Шарлей, якого Рейневан намагався підняти. - Він б’ється... як домініканець.

Відбивши серію ударів і вловивши відповідний момент, Самсон перейшов у контратаку. Вовкулака завив, діставши прямо в ніс, захитався від копняка в коліно, а від удару в груди полетів на стовбур сосни. Глухо стукнуло, але й цього разу череп витримав. Потвора загарчала й скочила, нахиливши голову, як атакуючий бик, збираючись із самого лише розгону повалити гіганта. Спроба не вдалася, Самсон навіть не здригнувся, обхопив вовкулаку руками, і так вони й стояли, достоту Тесей і Мінотавр, крекчучи, пхаючи один одного й орючи ногами підстилку. Нарешті переміг Самсон. Він відкинув потвору і вдарив її кулаком - а кулак був як таран. Глухо стукнуло - сосна-бо й далі стояла там, де й досі. Тепер Самсон не дав чудовиську часу для нападу. Підскочив - і вліпив кілька могутніх і точних ударів, від яких вовкулака став навкарачки. Самсон же опинився за ним. Зад потвори, не покритий шерстю і червоний, був прекрасною мішенню, промахнутися було неможливо, а черевики Самсонові були важкі. Від копняка вовкулака заверещав і полетів, уже вчетверте врізавшись мордою у стовбур нещасної сосни. Самсон дав йому піднятися рівно настільки, щоби зад знову зробився мішенню. І копнув ще раз, вкладаючи в копняк ще більше сили. Вовкулака шкереберть скотився з бережка, з плюскотом впав у річку, вискочив із неї, як олень, прохлюпав через болото, із тріском продерся крізь лозняк і втік у пущу. Завив він лише раз, уже звіддаля. Доволі жалібно.

Шарлей піднявся. Він був блідий. У нього тряслися руки й ходором ходили литки. Але він швидко себе опанував. Тільки тихо лаявся, потираючи і масуючи шию.

Підійшов Самсон.

- Ти цілий? - запитав він. - Неушкоджений?

- Підступом мене взяв, курвий син, - виправдовувався демерит. - Ззаду підійшов... Ребра мені трошечки надвередив... Але я й так би з ним упорався. Якби не штани... Я дав би собі раду...

Він опам’ятався під багатозначними поглядами.

- Кепські були мої справи, - зізнався він. - Замалим шию мені не зламав... Дякую за допомогу, братчику. Ти врятував мене. Я міг, що й казати, втратити життя ні за цапову душу.

- Життя життям, - перебив Самсон, - а от задницю свою ти б цілою не виніс. Тут цього ликантропа знають, вся округа його знає. Ще людиною він також мав пристрасть до збочень, і у вовчій шкурі це в нього залишилося. Тепер він чигає на таких, хто скидає штани і відкриває слабину. Звик, паскудник, іззаду цапнути, знерухомити... А потім... Сам розумієш.