Слава ЗСУ!

- Дивна? - раптом зацікавився Рейневан. - Чому?

- А тому, юний пане, що ніхто зрозуміти не міг, хто й навіщо пана Ноймаркта вбив. Одні казали, начебто лицарі-грабіжники, хоча б такий собі Гайн фон Чірне або Буко Кроссіг. А інші говорили, що це Кунц Аулок, теж лиходій не з останніх. Аулок, кажуть, якогось юнака, вигнанця, по всьому Шльонську переслідує, бо той юнак чиюсь дружину зганьбив ґвалтом і чаклуванням. Інші кажуть, що не інакше як саме цей переслідуваний юнак купця і вбив. А ще інші подейкують, що вбивцями є гусити, яких пан Ноймаркт чимось дойняв. Як воно там було насправді, тями не добереш, але пан староста Колдіц оскаженів. Клявся, що з убивці пана Ноймаркта, коли його впіймає, живцем шкуру спустить. А в результаті тепер товару не можна розвозити, бо безперестанку перевіряють або ті, або інші: як не Інквізиція - то старостині люди... Так, так...

- Так, так.

Рейневан, який уже давно розважався тим, що шкрябав щось вуглиною по папері, раптом підняв голову й штурхонув ліктем Самсона Медка.

- Publicus super omnes, - сказав тихо, показуючи тому картку. - Annis .de sanctimonia. Positione hominis. Voluntas vitae.

- Що?

- Voluntas vitae. А може, potestas vitae? Я намагаюся відтворити напис на обпаленому Петерліновому папері. Ти що, забув? Ти ж казав, що це важливо. Я мав згадати, що там написано. От я і згадую.

- Ага, правда. Гм-м-м... Potestas vitae? На жаль, мені це ні з чим не асоціюється.

- А майстра Юстуса, - промовив сам до себе Унгер, - як не було, так і нема.

Немовби за заклинанням двері відчинилися, і в них з’явився чоловік, вбраний у чорну, простору, підбиту хутром делію з дуже широкими рукавами. Він не був подібний на художника. Був подібний на бургомістра.

- Вітаю тебе, Юстусе.

- Клянуся кістьми святого Вольфганга! Павле? Це ти? І на волі?

- Як бачиш. А звати мене тепер Шарлеєм.

- Шарлей, гм-м-м. А твої... гм-м-м... компаньйони?

- Вони також на волі.

Майстер Шоттель погладив кота, який, з’явившись невідомо звідки, терся об його литки. Потім усівся за стіл, сплів руки на животі. Він уважно роздивлявся Рейневана і довго, дуже довго не відривав погляду від Самсона Медка.

- Ти приїхав по гроші, - нарешті понуро вгадав він. - Мушу, одначе, тебе попередити...

- Що справи йдуть кепсько, - безцеремонно перебив його Шарлей. - Знаю. Чув. Ось список. Написав, стомившись чекати на тебе. Усе, що в ньому фігурує, мені потрібно на завтра.

Кіт застрибнув Шоттелеві на коліна, гравер у задумі погладив його. Читав довго. Нарешті підняв очі.

- Післязавтра. Адже завтра неділя.

- Справді, я й забув, - погодився Шарлей. - Що ж, відсвяткуймо і ми день святий. Не знаю, коли знову до Свидниці завітаю, так що грішно було б не відвідати одну-дві холодні пивнички, не випробувати, як цьогоріч удалося березневе. Але післязавтра, маестро, - це післязавтра. Понеділок, ані днем пізніше. Розумієш?

Майстер Шоттель кивком запевнив, що так.