Слава ЗСУ!

- Калитку.

- А чого це ти раптом так посинів, Рейнмаре? - прикинувся стурбованим Шарлей. - Що таке, мо’, занедужав? Ти ж завжди стверджував, що велика любов вимагає жертв. Обраниці кажуть: волію тебе понад королівство, понад скіпетр, понад здоров’я, понад довгий вік і життя... А калитка? Калитка - це дрібниця.

* * *

Від недалекого костелика - як стверджував Шарлей, розташованого в селі під назвою Лютомія, - саме долинув звук дзвону, коли Рейневан, що їхав попереду, зупинився, підняв руку.

- Чуєте?

Вони стояли на роздоріжжі, біля перекошеного хреста і фігури, яку дощі розмили у безформний бовван.

- Ваганти, - сказав Шарлей. - Співають.

Рейневан покрутив головою. Звуки, які долітали з яру, що зникав у лісі, нічим не нагадували ні “Tempus est iocundum”, ні “Amor tenet omnia”, ні “In taberna quando sumus”285, ні жодної з інших популярних пісень голіардів. Та й голоси, які він чув, нічим не нагадували голосів вагантів, які їх нещодавно випередили. Вони нагадували радше...

Він намацав долонею рукоять корду, ще одного з отриманих у Свидниці подарунків. Тоді нахилився в сідлі й погнав коня. Клусом. А потім галопом.

- Куди? - гаркнув услід йому Шарлей. - Стій! Стій, чорт візьми! Ти накличеш на нас біду, дурню!

Рейневан не слухав. Він в’їжджав у яр. А за яром, на галявині, кипіла битва. Там стояли двоє присадкуватих коней, запряжених у фургон, накритий чорною просмоленою рядниною. Поруч із фургоном десь із десятеро піших у бригантинах, кільчастих каптурах і капалінах, з бойовими наконечниками на ратищах атакували двох лицарів. Люто, немов собаки. Лицарі захищалися. Теж люто. Як обкладені кабани.

Один лицар, кінний, був у повному пластинчатому обладунку, закутий у бляху з голови до ніг, себто від купола саладу до гостроносих сабатонів286. Вістря сулиць і глевій287 відскакували від нагрудника, дзенькали на ташках і бейгвантах288, щоразу не влучаючи у щілини. Не в змозі добратися до вершника, нападники відігравалися на коні. Не кололи, намагалися не калічити - зрештою, кінь коштував грубі гроші, - але гамселили древками по чім попало, розраховуючи на те, що кінь, шаліючи, скине лицаря. Кінь і справді шалів, трусив головою, хрипів і гриз покритий піною мундштук. Але він був, видно, привчений до такого способу бою, тому відбрикувався і копався, утруднюючи доступ до себе і свого господаря. Одначе лицар похитувався в сідлі так енергійно, що було дивно, як він взагалі в ньому тримається.

Бо другого з лицарів, теж у повному пластинчатому обладунку, пішим таки вдалося скинути з коня - тепер він запекло оборонявся, припертий до чорного фургона. На ньому не було шолома, з-під відкинутого каптура розвівалося довге світле закривавлене волосся, з-під таких же світлих вусів блискали зуби. Нападників він відганяв ударами шаршуна289, тримаючи його обіруч. Шаршун, хоч і довгий та важкий, літав у руках лицаря, ніби якийсь оздобний придворний мечик. Зброя була грізною не тільки на вигляд - підхід атакуючим утруднювали вже аж троє поранених, які лежали на землі, виючи з болю і намагаючись відповзти убік. Решта нападників виявляли обережність, не наближалися занадто, а намагалися штрикнути лицаря з безпечної відстані. Але навіть якщо їхні штурхани і влучали, якщо навіть вони не були відбиті важким клинком шаршуна, вістря зісковзували по бляхах.