Слава ЗСУ!

Рейневан і вибитий із сідла юнак відчайдушно боронилися від решти панцирних, додаючи собі хоробрості диким криком і матюками, закликаючи всіх святих. Але вже не можна було не помітити безнадійності становища. Ніщо не вказувало на те, що нападники у запалі битви не позабували про наказ брати живцем - а якщо навіть і так, то Рейневан однаково вже бачив себе в зашморгу.

Одначе того дня фортуна їм сприяла.

- Бий, в ім’я Господа! Лупи, хто в Бога вірує!

Під тупіт підків і богобійні крики у бій вступили нові сили - ще троє важко озброєних вершників у повному обладунку та в шоломах із заборолами типу хундсгугель, тобто “собача морда”. Не виникало сумніву, на чиєму вони боці. Удари довгих мечів одного за другим кидали на закривавлений пісок піших у капалінах. Від могутнього удару похитнувся в сідлі лицар із рибами у гербі. Другий прикрив його щитом, підтримав, схопив коня за віжки, і вони галопом кинулися навтікача. Третій також хотів утікати, але дістав мечем по голові й упав під копита. Найвідважніші з-поміж піших іще намагалися загородитися ратищами, але також один за другим кидали зброю і втікали в ліс.

Тим часом світловолосий могутнім ударом кулака в залізній рукавиці повалив свого супротивника, коли той спробував встати, штовхнув його ногою в плече, а коли той важко сів, став розглядатися, чим би то його лупнути.

- Лови! - крикнув один із важко озброєних. - Лови, Римбаба!

Названий Римбабою світловолосий упіймав на льоту кинутий йому чекан, паскудного вигляду martel de fer291 з розмаху, аж загуло, садонув противника, який намагався встати, по шолому - раз, другий, третій. Голова противника впала на плече, з-під вм’ятини на блясі кров рясно полилася на авентель292, комір панцира і нагрудник. Світловолосий, розставивши ноги, став над пораненим і вдарив його ще раз.

- Ісусе Христе! - хекнув він. - Як же я люблю цю роботу...

Юнак із кирпатим носом захрипів, виплюнув кров. Потім випростався, посміхнувся вимазаним кров’ю ротом і простягнув Рейневанові руку.

- Дякую за допомогу, шляхетний паничу. Клянуся стегновими кістками святого Афродизія, я цього не забуду! Я - Куно фон Віттрам.

- А мене, - світловолосий простягнув правицю Шарлеєві, - нехай чорти в пеклі випатрають, якщо я забуду про вашу допомогу. Я - Пашко Пакославиць Римбаба.

- Збирайтеся, - закомандував один із панцирних, показавши з-під відкритого заборола смагляве обличчя і сині від гладко вибритої щетини щоки. - Римбаба, Віттрам, та ловіть же коней! Та швидше, холера!

- Овва, - Римбаба нахилився і висякався в пальці. - Вони ж утекли.

- Зараз повернуться, - відповів другий із тих, що прибули на допомогу, вказуючи на покинутий щит із трьома рибами у стовпчик. - Чи ви обоє блекоти об’їлися, щоб нападати на подорожніх якраз отут?

Шарлей, погладжуючи свого сивка по храпах, подарував Рейневанові багатозначний, дуже багатозначний погляд.

- Саме тут, - повторив лицар. - У володіннях Зейдліців. Вони того не подарують...

- Не подарують, - підтвердив третій. - На коней, усі!

Дорогою і лісом лунав крик, іржання, тупіт копит. Через папороті та корчі бігли алебардники, дорогою мчали кілька вершників, важко озброєних, і арбалетників.